Лідра, вона ж літературна шльондра, - капризна й дивакувата особистість. Сьогодні її примхою став блог. Сьогодні вона збирається стати блогершою, тобто, жити у віртуальному світі, де людям нібито не байдуже, як вона живе.
вторник, 30 декабря 2014 г.
Тож, 2014-й
суббота, 20 декабря 2014 г.
Миколаєві вітання
19.12.14. - день експерименту дванадцятий. Свято, діти, шоу-програма, робота, статті, фото, спілкування, посмішки. Все ніби пречудово. Але люди різні, тим більше в такий складний час політичний... І я розумію, що думаю тільки: "от би не було браслета, от би не було блога, та й навіть так ніхто не дізнається і ще трошки і 21 день пройде". Це просто ні в які ворота! Для кого, питається, я всеце роблю?! Щоб отак дочекатися 22-го дня і вигавкатися на першу незрозумілого походження панночку, яка російський триколор від французського не відрізнить?! Нащо? Нащо тоді продовжувати?! Таке обурення - на себе. Таке невдоволення - невже дарма? Невже моій хворій агресією уяві вже нічого не допоможе? Але втримуюсь. І залишаю ці роздуми на трошки потім.
20.12.14. - день тринадцятий. І цим, власне, все сказано. Хоча зайві суєвєрія - це немоя пісня, проте 13-ка зробила своє. Мого фіолетового браслету більше нема. Ні, я не зірвалася, це він. Він розірвався. Напруги не витримав. Все тому, що в найскладніші моменти я його розтягувала і відпускала по руці - він резиновий і було боляче - інколи саме це втримувало мене від церберського лаяття.
Ну що ж. Цим завдання ускладнюється, але я не здаюсь. Можна знайти інший браслет, але я обираю інший шлях. Тепер браслет існує лише в моій уяві. Адже екватор пройдено - чи не час перевірити своі звички?
четверг, 18 декабря 2014 г.
Екватор
#спроба-2 #день-11 (18.12.14) - яким би прекрасним і достойним не був екватор, це лише половина шляху. Половина шляху до звички. А попереду - життя.
среда, 17 декабря 2014 г.
9,10... скоро зворотній відлік
#спроба-2 #день9,10 (16-17.12.14) - тримаюсь я, триває експеримент.
Власне, поки тримаюсь я, триває - все.
Елена Панкратова, психолог Службы кризисной помощи: «Вкладыванием своего внимания в негатив мы увеличиваем войну»
- Как началась ваша волонтерская деятельность, как вы пришли к пониманию, что это нужно, что это правильно?
- От потребностей и от способностей. Я, допустим, не могу собирать теплые вещи, я не могу участвовать в митингах – часто. Зато у меня есть профессия и навыки, которые могут кому-то помочь. У меня есть свободное время, которое я могу потратить на помощь, используя свои профессиональные навыки. И от этого должны отталкиваться все. Каждый должен помогать в силу своих способностей и возможностей, не впадая в крайности и не отдавая последнее. У всех есть семья, дом. И надо сначала подумать, чем ты будешь кормить ребенка, оценить свои возможности, способности и потом в силу сложившейся картины помогать, чем можешь.
- Расскажите о кризисном центре и о его работе.
- Это абсолютно волонтерская организация, которая берет свое начало от Майдана. У нас не было такого понятия как «кризисная помощь» и вообще «военная психология». Потому что не существовало, как таковой, и армии. Военных психологов около 150 на всю Украину. В масштабах страны – это ничто. Подготовка, реабилитация, помощь, отбор, адаптация – сейчас всего этого нет на профессиональном уровне. Мы сейчас на базе нашей службе пытаемся говорить именно о профессиональной подготовке, отборе бойцов к службе. И, возможно, пройдя такую практическую школу, впоследствии кто-то из наших специалистов и волонтеров станет у основ военной психологии Украины.
- Что для Вас самое сложное в работе? Для Вас и волонтеров – ведь сейчас об этом мало кто задумывается.
- Самое сложное – это хоронить тех, с кем работал. Ты, естественно, привязываешься, это уже свои, родные ребята, вот только вчера ты с ним разговаривал по телефону, а сегодня его убили. Да, это самое сложное. Но такое, к счастью, случается не так часто. А так это, конечно, трудно. И в физическом смысле тоже. Нам, психологам, тоже нужна разгрузка, реабилитация. Мы делимся опытом, как-то друг друга поддерживаем, потому что никто не был готов к такой ситуации и такой работе. Я, как частный психолог, вообще не специалист в области травм. Хотя за эти 5 месяцев уже каждый может назвать себя специалистом. У каждого больше 150 консультаций и десятки клиентов.
- Как происходит процесс знакомства/общения с героями, с их семьями, с переселенцами? Все-таки нашому менталитету немного чуждо понятие психологической помощи, мне кажется, наши люди и до сих пор с подозрением относятся к психологии?
- Конечно, относятся с подозрением. У нас нет этой культуры в городе – психологической помощи, постоянной, вошедшей в привычный быт, вообще в стране – нет. Первое впечатление всегда – настороженность. Приходится бороться с заложенным стереотипом «мозгоправа», со страхом людей быть зомбированными. Это сложные конструкции, которые заложены у людей в головах и нам сложно с ними обходится. Но бороться с этим не стоит. Все придет само собой, когда будет время. Бойцы, переселенцы чувствуют искренность, заботы, участие и открываются, начинают доверять. На этом и строится в целом наша помощь.
- Вы утерждаете, что ребята нуждаются не только в профессиональной помощи, но и, в первую очередь, в нашей поддержке. Как это внушить людям? Как пересилить себя, что сказать? Поблагодарить или успокоить? Как не навредить?
- Нарисовать плакатик, подарить шоколадку, подарить на руку браслетик, талисманчик, оберег. И главное – не лезть в душу. Не надо задавать вопросов, соваться в травмирующую ситуацыю. Обнять, подарить цветы, торт. Очень сложно найти праивльные слова, нет никаких правильних слов. Обычная душевность, открытость, доброта, все от сердца, от души. Очень там помогают детские рисунки. Бойцы любят либо куколки-обереги, либо плетенные браслетки на руку – в патриотических тонах, славянские обереги. Их быстро разбирают – сколько не привезешь, всегда мало. Маленькие молитвеники очень хорошо разбирают. Очень любят подарочки. Не то, что необходимо, а какие-нибудь шоколадки, сюрпризики. Если мужчина взрослый, это не значит, что он не будет радоваться детским подаркам.
- На какие проблемы жалуються в первую очередь? Как воспринимаются дети, которые находяться на занятих боевиками территориях? Как ребята реагируют на неприязнь со стороны жителей? И как – на симпатию?
- Конечно, важна. Ребята очень разочаровыаются, зляться, мотиацию теряют от сильной агрессии. А она встречается. Сей час менше. Раньше нппонятно было за что, для кого и на каких услоиях. Окупантам всегда хуже, чем освободителям. Освободители всегда чувствуют свою правоту, піддержку, и это, кстати, снижает проявления посттравматического синдрома.
- Как раз по поводу посттравматического синдрома. Недавно у вас была пресс-конференция, там вы сказали, что времени не хватает на работу с «посттравматом» - тога с чем же и как вы работаете? Что успеваете сделать и нас колько это помогает?
- Чем больше мы будем помогать сейчас, тем меньше будет проявлений посттравматического синдрома потом. Человек это сосуд, а его проблемы и потери – это камни. Без нужной разгрузки и помощи, сосуд переполняется, раскалывается и разбивается. Мы, психологи, стараемся по мере возможности вовремя сосуд разгружать и снимать наиболее тяжелые камни. Соответственно, когда боец возвращается, он уже знает, куда обратиться за помощью, как помочь себе самостоятельно, знает, что его поддержат, что его ждут и что есть люди, которым не все равно. После определенной психологической помощи он более адаптирован к внешнему миру после военных действий. А что мы делаем подразделениях, когда выезжаем в зону АТО – это психологическая разгрузка, эмоциональная. С посттравматическим синдромом мы не работаем, потому что официально его нет. Это клинический диагноз и он устанавливается уже через нескольком месяцев после окончания фактических военных действий, когда есть определенные медицинские предпосылки к этому. Этим термином мы сейчас оперируем в бытовом смысле.
- Вы как психолог скажите, откуда героизм? Бойцы регулярной армии, это еще понятно, там приказ, хотя их подвиг нельзя переоценить. Но вот с добровольцями совсем другая история. Какие механизмы отвечают за геройство, самоотдачу? Тем более в нашем регионе, где, по сути, никогда не воспитывался патриотизм?
- Если патриотизм и мужетсво не воспитывались, это не значит что утрачены все их зачатки. Каждый здоровый человек любит свой дом. И он свой дом защищает. В мирное время защищает как минимум тем, что приносит зарплату и на нее семья живет какое-то время. Это защита, обеспечение безопасности. Те же механизмы работают и на фронте. Только теперь он защищает не какие-то высшие потребности, да, как по пирамиде маслоу, а потребности нисшие – жизнь, безопасность. Если высший патриотизм и не воспитывался – он только сейчас начинает зарождаться, то ценность дома присутствует и присутствовала всегда. И будет присутствоать. Второй момент – это братсто. Армия очень сплочает, она фактически эти чувства – братства и сплочения – развивает, формирует. Товарищи по подразделению буквально становятся самыми близкими людьми и подвести этих людей уже невозможно. Вся эта ответственность включает заложенные рессурсы. «Я должен», не от плохого «должен», а «должен» от этой внутренней, геройской части, что ли. Третий момент. Мужчина – это воин. У него это в зачаточном состоянии. Даже если он 20 лет проработал в офисе, у него это заложено – воинственность, агрессивность, осознание себя добытчиком. И как бы цинично это не прозвучало, война – это то место, где можно проявить героизм.
- Произошла ли у них переоценка жизненных ценностей? Какая?
- Конечно, они там переоценивают смысл жизни, если можно оперировать такими понятиями. В принципе, осмыливают, понимают ценность жизни – самой жизни, существования, а не ее выражения в материальных и повседневных вещах. Не дом, машина, красивая одежда, а тот факт, что ты живой – вот, что важно. И наше отношение к этим формальностям достаточно сильно осложняет их адаптацию. Он не может понять, как здесь его могут оценивать по норковой шубе, к примеру. У него ее нет, но он вчера вытащил товарища из-под обстрела, и они оба выжили.
- Как справляться, когда твои близкие – там? Большая психологическая проблема ведь и перед теми, кто ждет и уж тем болем перед теми, кто не дождался.
- Я бы порекомендовала читать. Сейчас очень много в Интернете статей о том, как разговаривать с бойцом, как всчтречать, как себя вести. И как разгружать себя, свои мысли, не доводить себя до стресса или как выходить из стресового состояния.Если все это обобщить, я советую следующее, перове, перестать считать это ненормальным – то, что происходит с бойцом. Потому что все, что с ним происходит в период адаптации и реабилитации – это нормально, как бы странно это не выглядело. Нормальная реакция живого человека на стресс. Это значит только то, что человеку тяжело. Нам главное не начать истерить, не нервничать, не надоедать разговорами и вопросами. Тем более скандалами, ссорами. Не лезть в душу. Обязательно соблюдать режим питания, хороший сон, внимание и обеспечение безопасности – бытовой. Все. Любовь, поддержка – это подразумевается. И контролировать свои реакции. А дальше уже сердце подскажет. Своей нервозностью мы все ухудшаем. Наш девиз – полное спокойствие и терпение. Не грузить домашними проблемами, решать их своими силами, по мере возможности. Тем более, когда мы говорим о бойцах, которые находятся в зоне боевых действий. Не надо думать, что это помогает. Это отвлекает, он думает, как плохо у вас, или как помочь, теряет бдительность и это влечет самые ужасные последствия.
Театр-лаборатория: обман под маской эксперимента?
понедельник, 15 декабря 2014 г.
Експериментальний вікенд і понеділок
#спроба-2, #день4,5,6,7 (12-15.12.14) - вдало, вдало і ще раз вдало, бо - експериментально. впевнено йдемо до весни - образноі і фізичноі.
четверг, 11 декабря 2014 г.
І був четвертий день. І було Сонце.
среда, 10 декабря 2014 г.
Початок нового початку
Якщо кожен день експерименту буде звільняти мене і мій особистий простір, моі думки і моє оточення, то... А власне, що? Попереду свобода і ескперимент. Якщо точно, експеримент триває, а свобода - це стан, який не має часових обмежень і не вимірюється шаблонами "колись".
#спроба-2, #день-3 (10.12.14). І твоє життя змінюється завжди і будь-де. Просто йди. Бажано, вперед!
вторник, 9 декабря 2014 г.
Експеримент під загрозою зриву
Отже, #спроба-2, #день-2 (9.12.14) - це день переходу від приколу "експерементую" до усвідомлення "але ж дійсно можу! і - зроблю".
Далі - розмірковуватиму на філософські теми, типу "навіщо це?" і "чи правда людина може відмовитись від психологічних звичок?" і "що це в біса за термін - психологіні звички?". Мабуть. Чи просто не бідкатимусь, не злитимусь, не лінитимусь і не дивитимусь інфу про те, як люди з цього ескперименту роблять мейнстрім та флешмоби. Адже в мене - зовсім інша історія. Адже я змінюю правила, умови та умовності. Адже я - змінююсь сама. А це - на мінутачку! - перечить моій впевненності, що люди не змінюються. Тож, подивимось!
понедельник, 8 декабря 2014 г.
Експеримент з фіолетовим браслетом
Колись дізналась: аби виховати в собі певну звичку (тут - гарну звичку), треба робити це щось гарне, що має стати звичкою, регулярно протягом 21-го дня.
Сьогодні я вирішую, що в мене починається нове життя. Я вдягаю на руку фіолетовий браслет, вирішую не нервувати, не підвищувати голос, не жалітися і не лінитися. Дотримуватимусь цього 21 день. Зірвусь - перевдягну браслет на іншу руку і почну відлік знов. Звіти про кожен день публікуватиму тут. Підтримуйте мене, слідкуйте за процесом і змінюйте життя сміливо. якщо бодай щось Вас не влаштовує! А ще - не бійтеся починати спочатку.
Отже, #спроба-1, #день-1 (7.12.14) - певно, натхненна новою ідеєю протрималась блискуче. Головне моє завдання не стільки не жалітися та не лінитися, скільки не нервувати і не зриватися на інших. Отже, неділя - мішин компліт.
#спроба-1, #день-2 (8.12.14) - повнісінька дупа з самоконтролем. 8.12. тепер - це #спроба-2, день-1. Люди, які добре знайомі з моєю нервовою системою, можуть робити ставки.
#експеримент #фіолетовий_браслет #самовдосконалення
воскресенье, 25 мая 2014 г.
Звіт про С.Е.К.С.
Сучасне Епатажне Креативне Слово - це скажений проект від громадського руху "Не будь байдужим!". І сьогодні ним займались у 107 школі.
15-го травня близько 14-ї години (заплановано ж-бо було на 13:30, але ж який то буде публічний захід, якщо почнеться вчасно?) у актовій залі Запорізької школи-гімназії 107 (важко повірити, - про гімназію - до речі, зважаючи, що її випускники десь хвилин зо 15 складали мапу рідної неньки, але про це - далі) на сцену вийшла Тетяна Володимірівна Хітрова - завідувач кафедри журналістики і масових комунікацій ЗКПУ.
"Чому саме ми приїзали? - питається. - Це вам поясне Вікторія Анатоліївна. Чому, - каже, - "Сучасне Епатажне Креативне Слово" і що воно таке? Про це розкаже Вікторія Петрова. А я вам розкажу про себе і про те, чому для проекту обрано саме вашу школу. До речі, знаєте, хто її скінчив свого часу. Так, я. Дійсно, я".
Тетяна Володимірівна розповідає учням про те, як чудово бути журналістом, учні трошки губляться: їх інформували про захід, орієнтований на сучукрліт. Але то таке: головне в цій справі (себто, в некоректній промові) аби промовник не губився.
І слово, нарешті, передається Вікторії Анатоліївні Ковпак. Не надто легко тепер повернути в необхідне русло, однак суттєвість і змістовність починають народжуватись майже одразу:
"Журналістика плекає сучасного письменника, - то вона пояснює, чому популяризувати українську літературу від руху "НББ!" приїхали саме студенти-журналісти, - Кожен творець слова має розуміти, що живе в епоху розвинених соціальних комунікацій і повинен користуватися всим тим, що вони нам пропонують (прес-релізи, читання, конференції, ярмарки, фестивалі, автограф-сесії, презентації, громадська діяльність тощо)".
Тут вже школярики поводяться пожвавіше. Про динаміку та чиюсь активність навіть слухати цікавіше - он вони вже й попрацювати хочуть.
Далі слово передають куратору проекту "С.Е.К.С." - Вікторії Петровій. Вона коротко - що безмежно тішить одинадцятикласників - розповідає про суть проекту. Суть - ти диви! І таке в КПУ можуть!
"Ми прийшли до вас з певною метою - створити дружню, домашню, затишну атмосферу. Це задля того, щоб показати, що такою є зараз і українська культура. Жадан, Забужко, Іздрик, Роздобудько, Андрухович, Прохасько, Матіяш, Дереш, Дашвар та інші - всі вони відкриті для спілкування і навіть співпраці - вони охоче відповідають на п итання і діляться планами (у соцмережах, на зустрічах тощо). Сучукрліт твориться тут і зараз, і всі ми маємо змогу взяти в цьому участь, зіграти ту чи іншу роль. Завдання С.Е.К.С.у - допомогти учням вийти за рамки шкільної програми чи будь-якої іншої системи, зрозуміти, що українська - це модно і сучасно, що цією мовою твориться те, що вирує у голові кожного. Цією мовою пишуть люди нашого покоління, вони відчувають те саме і відтворюють це молодіжною українською".
Далі за програмою передбачено літературний квест. Вікторія дає настанови.
Завдання школярів поділитися на 2 команди, що їх краще вже назвати "редакції", і бігти наздобуття інформації. На кожному з КП учні отримують певну інформацію про сучукрліт, а ще - шматочок літературної мапи України. Бо захід має на меті ще й гостросоціальне завдання: об'єднати Україну за допомогою культурного фактору.
Але щоб отримати ці "нагороди" випускники повинні виконати завдання. І тут вже стає зрозуміло, чому команди назвали редакціями - конкурси ж-бо суто журналістські: тут тобі і репортерська діяльність, і специфіка роботи ведучого, і асоціативні, і синонімічні ряди, фешн-шоу, спортивні огляди і фотозвіти. Розважалися всі на славу. Команди намагалися перебороти одна іншу: вони ще не знають, що мета обєднати Єдину Країну виключає фактор змагання - переможе себто Єдність.
На одному з КП між кураторкою проекту Вікторією і ученицею 11-А класу (також Вікторією) виникає конфлікт інтересів.
"Моє завдання - залучити до заходу всіх учнів, відкрито і змістовно відповісти на будь-яке питання, - говорить Вікторія-яка-є-кураторка, - тому, будь ласка, аргументуй свою тезу. Хоча б сформулюй її так, якщо вона до мене, щоб я могла відповісти коректно. Чи то, може, просто твоя життєва позиція?".
"Я ненавіжу Україну и укрАінскій язик".
"Я, - каже куратор, - укрАінскій теж ненавиджу. Та і людей, що ненавидять те, про що нічого не знають, також не надто люблю. Та дію за принципом "почую кожного", тож, пояснюй".
Ні до чого путнього розмова не звелась. Вікторія-одинадцятикласниця безапеляційно продовжувала ненавидіти Неньку і рідну мову. Проте Вікторію-іншу почула, пообіцяла подумати над тим, щоб розмежувати поняття "держава" і "країна" і навіть почитати щось з сучасного, хоча вона вже заочно це ненавидить. І - що здивувало загал - виразила своє захоплення Вікторією-від-НББ. Мовляв, так треба вміти - і активну громадську позицію має, і відстояти її може, і все це - українською.
Про те, що таким має бути кожен свідомий українець говорити не стали.
За розмовами (демагогією?) про загальне прийшов час конкретизації і завершення гри. 11-А і 11-Б повертаються до актової зали аби зібрати Єдину Україну та отримати решту цікавої інформації (призи?).
Поки Вікторія Петрова (нагадаю, представниця руху "Не будь байдужим!") і Максим Балагура (оператор) разом із старостами пішли збирати (читай: знущатися, тулячи Івано-Франківськ попід Черкаси, а Харків на північ і так з усіма містами протягом 15 хвилин) літературну мапу, інші школярі мали можливість подивитися цікавинне відео (і це те, перед чим дійсно треба здійняти оплески на цьому заході) від Романа (КПУшного майстра на всі руки, тобто - звуко,- відео,- радіо, -режисера, монтажера, оператора) про Ірен Роздобудько, Оксану Забужко і Марію Матіос.
У відео переважно говориться саме про творчу і громадську діяльність письменниць. Про їх методи самореклами, а такрж використовуються буктрейлери, що дійсно є незвичайним і цікавим підходом.
відео супроводжує своїми коментарями з біографії та цитатами з творів Вікторія Анатоліївна Ковпак.
І тут - випадковість! Люблять же її в КПУ. Відео, таке жіночне, таке тендітне, таке вдіверте, таке чуттєве, таке обєднане певною тематичною лінією завершується (обривається?) Миколою Білокопитовим. Нашим улюбленим, гумористичним, гострим на мову, поважним, але таким у жіночному контексті недоречним.
Але все швидко зясовується: це наставник і гарний друг пані Хітрової.
"Якщо в вас буде бажання, - закінчує промову про Білокопитова Тетяна Володимірівна, - ми можемо продовжувати співпрацю".
Дзеленчить дзвоник. Хлопці обох класів встають і йдуть.
"Вона (себто, співпраця - прим. автора) - може бути плідною".
Завучі гарчать, учні наполягають, пані Хітрова продовжує:
"Всі ці автори, - вони відкриті для спілкування. І крім того є моїми гарними знайомими".
Учні вирішують, що сварка з викладачами наприкінці випускного класу - "дєло неблагароднає" і сідають.
"Ну, і на останок, - (на радість школярам), - кафедра журналістики хоче подарувати вам подарунки - мою книжку і сонети Шекспіра".
До спілкування з учгями повертається Вікторія Анатоліївна. І не сама, а з подарунками, - що дійсно порадують школяриків - флешками на 8 ГБ - "для знімання власної поетичної антології".
Ось, власне, і все.
11-ті класи 107-ї гімназії, безумовно, заслуговують оплесків - за терплячість і ганьби за ставлення до національної культури і знання мапи.
КПУ заслуговує (на мій особистий субєктивний осуд) навіть не ганьби - зневажної посмішки.
Ну, а бідолашна кураторка - най тільки побажання реалізувати цей чудовий проект із більш вдячною аудиторією і більш самовідданними партнерами.
І, до речі, знатиме, як дарувати свої проекти першим ліпшим.
Тож, друзі, тримайтеся за своє - досягайте, не будьте байдужими - говоріть і читайте (і краще - українською). І, звичайно, памятайте, сучукрліт - це С.Е.К.С. Для пурітанів - Сучасне Епатажне Креативне Слово.
четверг, 17 апреля 2014 г.
Перманентно живі
То люди ж дивовижні, чи не так? Такі талановиті, потенційно великі. Так, великі. Що робити їм (себто, нам!) з тією величчю? З усіма тими таємничими/темнючими потайками нашої свідомості - з усіма зірковими хворобами, депресіями, апатіями, синдромами. Як одночасно впоратися з безмежною величчю і неосяжною слабкістю. Як виправдати цей статус (чи то пак прокляття?) - Людина?
Колись л[Л]юдина знайде відповідь. Колись впорається. Колись зрозуміє, нащо вона є Л[л]юдина і звідкиля беруться ті синдроми.
Колись обов'язково. "Колись" - найулюленіше слово. Най навіть від "завтра". Бо те "завтра" вже нікого не вводить в оману, а ось "колись" звучить респектабельно. Понадієно. Що, не чули того слова? Ось і я не чула б вашого/нашого "колись".
Ми маємо стільки можливостей, стільки доріг, стільки питань, стільки підстав, стільки обставин. І стільки ж (най навіть - в рази більше!) лінощів.
Вони - то всі в житті депресивно-апатійні синдроми, то всі поневічені можливості, то всі виправдання і всі сподівання.
Хворобливе небажання прийняти свою велич - стати величчю. Страх, що то є межа, через яку - перманентне існування, бодай на лаврах та вище нема куди. Спочатку досягніть, буде коли боятися!
Ми вже є перманентно живі - переважно існуючі. Ми вже ніби ніколи ненароджені. І то є наша байдужість (найстрашніша навіть, ніж лінь). Вона починається маленькою - як і все найстрашніше. То спочатку "байдуже, який колір", "байдуже, яка кава". А потім: "байдуже, що робити", "байдуже, хто наказує", "байдуже, яка країна".
Ми маємо найнестртманішу[загадковішу?] історію, ми маємо надвеличнішу палітру емоцій і почуттів. Ми - Люди. І нам ніколи не повинно бути байдуже. Бо перманентно живі то те саме, що нескінченно-назавжди мертві.
суббота, 12 апреля 2014 г.
Про те як правильно вести блоги
Поетапна інструкція ведення власного блогу. Час успіху (чи то пак занедбання?).
Спочатку полишаємо десь третину нашого існування (тільки ж-бо дурень назве це життям - щоправда, то лише наші проблеми). Так, десь третину на перший час досить. А що ви хтіли? Блог - то важлива справа, не мандрувати ж замість цього, ну насправді!
Потім треба роздавати важливі поради. Так, взагалі головне у блозі то розуміти, що ти не такий як усі і що ти щось важливе доносиш людям, що саме ти знаєш як воно, вчиняти вірно, як воно жити по-справжньому, як воно бути Людиною.
Далі влаштовуємо справжній дестрой: йдемо кутити на ютуб - взагалі-то відпочивати теж потрібно, не чув?! Не цілодобово ж бути вселюдським безкорисливим радником!
То відпочили значить - потеревенькали в Скайпі, подивились гарнюсенькі відео про Хортицю (вона ж-бо далеченько є - якісь там 11 км), і працювати. Ще не давали поради відпустити, коли любиш насправді? Саме час.
Далі треба впевнитись, що все це дійсно допомагає пересічним громадянам (таким недалеким, якщо чесно, адже все так просто - живи й радій, а воно он що надумали, на хліба назбирати не можуть, ще й горюють з того. Їжа то ж не головне!) - тобто передивитися лайки. 10 за 5 хвилин? А це результат. Та ти ж можеш більше! Пам'ятай - треба лише захотіти та ще чітко бачити свою мету. Ось-ось ще троошечки від компу відползи (кілометрів так зо два) і тоді точно все почне виглядати по-справжньому.
Ну, що там з лайками? 20 за 5 хвилин? То ти ж зробив кар'єрний стрибок. Час відпочити. Кола, гамбургер - сподіваюсь на лостфільм закладку зробив?
Далі жваво й претенціозно звемо себе скептиками, проводимо години в мережі і водночас висміюємо людей, що так само роблять (бо ж ви таки не просто так щади просиджуєте, не те що все інше людське стадо, еге ж?).
Висміюємо свою пришалепкувату ідею переносити думки вже не на папір, а на осуд бодай парочки читачів/диваків. І беремо віртуальну прописку - адже де воно ще не тонуло (в якій мережевій багнюці) оте наше сучасне життя?!