суббота, 4 апреля 2015 г.

"Історія про те, як невеликі числом, але сильні духом можуть подолати значно сильнішого ворога..."

Кілька років тому кілька небайдужих невгамовних людей (ВГО "Не будь байдужим!" та Оксана Левкова, студія "Диваки production" та Галина Химич, Владислав Куценко та військово-історичний клуб "Повстанець", Юрій Митрофаненко та ще багато-багато небадужих людей) почали збір коштів серед української громади на зйомки патріотичного документального українського фільму "Холодний Яр. Воля України - або смерть!". І пішли гроші, і стало зрозуміло, що людям це потрібно, і почалась робота, і почався Майдан - став цей фільм гранично, до болю актуальним, і повезли кілька невгамовних людей його Східною Україною. І далі вже - почалася наша історія участі в цьому проекті. Наша - запорізька.

Ми (тобто, Саша Сергієнко, Аріна Мосягіна, Світлана Віхляєа і я) йшли схожим шяхом. Ми почали збір коштів, і були невпевненні, чи то комусь потрібно. Ми шукали способів зробити все швидко, зручно для всіх, комфортно для гостей, цікаво для глядача, і натикались на безкінечний формалізм, бюрократизм, прошу вибачення, ідіотизм.
Я можу відповідати лише за те, що робила для реалізації показу сама - про це і скажу. Цитатами.
"Скільки вже можна мусолити западенських повстанців" (всі оцінили рівень знання географії за 6 клас? Про історію я навіть не починаю).
"Ви, можете, звичайно, прийти, але, будь ласка, не говоріть більше про гроші. Ви ж розумієте, ніхто з наших школярів не плаитиме за це. Їм зараз нічого нецікаво".
"Для того щоб запрошувати на захід навіть інші кафедри, треба писати купу службових і перепрошувати у стеднтів, а інші інститути взагалі не чіпайте. Ось туристи. Люди заплатили гроші, щоб навчатись своїй професії, а ви їх - на фільм незрозуміло який, нащо їм це потрібно?".
І ми думали - нащо, нащо це потрібно? Може, ми чогось не доганяємо?
Але гроші надходили, і надходили дзвінки - "а ви можете приїхати до нас?", і йшли смски: "слава богу, що в Запоріжжі цим хтось займається", і з'являлись журналісти, і запрошували нас на ефіри, і ми окрилялись, і ми фантазували, а потім сідали в громадський транспорт... І знов зневіра, і все спочатку... А 30 березня наближувалось, і ми мандражували, ми переживали, ми навіть трошки боялись.
Тому коли у кіноклуб "Сходження" прийшло на пару десятків більше людей, ніж на скільки розраховано зал, ми були шоковані. Показ почався, а люди йшли та йшли (і ми знов перепрошуємо, що мали в вас сумніви, запоріжці!).

Показ у кіноклубі "Сходження"
А потім був КПУ (не сипайтесь, це Класичний приватний університет), була спроба зірвати захід,  було багато злоби, заздрощів і кривих поглядів. Але коли прийшли сарматівці у скаді близько 60 людей, поглядів зменшало, та й взагаі нам стало якось ніби все можна!
Історичні кафедри трьох універститетів, кафедри журналістики, філології, іноземного перекладу, кілька шкіл, кілька визнаних по всій Україні вчених (Зиновій Васильович Партико та Федір Турченко), близько 13 вчителів історії та ще багато пересічнх громадян - зал на двісті осіб був заповнений вщент - і ганьба всім, хто мав сміливість таке пропустити!

Актова зала Класичного приватного університету

І ганьба тим, хто думав, нби робить мені послугу, коли  дозволяє показати цей фільм на своїй теритрії.
І ганьба всім тим, хто й досі - в час ЧЕТВЕРТОЇ Українсько-російської війни сидить по кутках із радянським союзом у головах.
І слава всім тим, хто знає, що Холодний Яр - це центральна,  вічно незалежна і непереможна Україна, слава всім тим, хто за ментальністю і покликанням - холодноярці. У кого Холоднй Яр у серці та Воля України в головах. Навіки Слава!
Лише коли ми видихнули і проводили шановних гостей додому, нам нарешті стало ясно: якщо бодай півтори тисячі (а їх у трьох школах та на двох відкритих показах, сподіваюсь, набралося) знають історію Холоного Яру і розкажуть про неї знайомим, якщо бодай кожен з них спрямує знайомих дивитись цей фільм по ТБ, якщо всі вони запам'ятають, звідки гасло "Слава України!", якщо знатимуть, що хепі-енди можливі, що все циклічно, і все повторюється, ми, нарешті, запам'ятаємо, що граблі - це така штука, яку треба обходити. І переможемо!
Тому що "невеликі числом, але сильні духом" завжди перемогають!
Слава Україні! - і що треба відповідати?