Я не звикла розкидуватися такими пафосними словами. В силу моєї роботи, мене вже майже нудить від викарбуваних кліше з теорії літератури. Я невідомо чому підсвідомо асоціюю цю штучність виразів із радянським комлпексом меншовартості, коли нестачу у відчуттях треба було замінти надлишком у словах, закликах, лозунгах. Але сьогодні... Сьогодні мене позбавили невинності, якщо хочете. Мені здається, так глибоко у моїй голові, у моєму серці ще не бувало нічого зі створеного кимось. І я повною мірою усвідомлюю, що мої слова видаються банальними чи награними. Що мені ваші думки? Після імпровізованих промов пані Оксани, на яких можна виховувати цілі покоіння, мені взагалі здається, що я не маю права говорити. "Молчать і слушать", як говорив вічний професор Преображенський Булгакова, - "молчать і слушать!" - і захоплюватися, і надихатися.
Але достатньо емоцій, треба викласти суть. Цей день, 29 квітня, має увійти в історію відродження українського Запоріжжя. Це один з тих заходів, які по краплі насичують голодне місто. Це ніби ковток повітря для людини з кисневим голодуванням.
Оксана Забужко і дует ТЕЛЬНЮК: сестри привезли до Запоріжжя проект "Літопис самовидців: дев'ять місяців українського спротиву". І, знаєте, цей спротив, він ніби висів у повітрі, я майже фізично його відчувала - реакцію на жарти про імперію зла, усвідомлення недоговореного, того, що за замовченням маємо всі знати, або, що страшніше, того, що тільки зараз тихо, з тремтінням, починаємо усвідомлювати.
Я дуже задоволена сьогоднішньою публікою, зі всією моєю мізантропією, а подекуди й соціопатією, в мене не виникло за весь вечір жодного обурення, жодного невдоволення. Кожна реакція залу була моєю власною реакцією, кожна посмішка і кожна сльоза були моїми, я відчувала оцю національну єдність. І мене це нереально тішить. Запоріжжя - це Україна, і я не втомлюся цього повторювати.
Звичайно, ми можемо сказати, що "одні і тє же ліца", - при проведенні, при організації і власне при відбуванні будь-якого культурного заходу в місті одні й ті самі обличчя, "еліта". Але про це можна дискутувати довго і це переважним чином демагогія. Головне - вони були, ми бачили, ми слухали, ми знаємо, ми - переможемо!
Але я знов вдалині від теми. Маю два слова про організаторів. Дякую Саші Сергієнко і її (нашому) "Своєрідному колу", без якої не було б нічого. Саша ініціатор, Саша, організатор, Саша модератор, Саша чудова!
Дякую ЗОО ВУТ "Просвіта" за інформаційну та матеріальну підтримку.
Дякую Кафедрі журналістики КПУ і ТО "Фан-зона українського слова" за надану платформу для прес-конференції.
Це все ті люди, які роблять Україну українською, які задовольняють попит на український продукт, які роблять маленькі запорізькі кроки на великому шляху до повної, свідомої, справжньої українскої національної ідентифікації.
І, звичайно, ми, себто, запорожці дякуємо від імені наших бійців, що перебувають у шпиталі видавництву Комора за подаровану їм мінібібліотеку сучукрліту. Вже завтра її буде передано військовим, а на черзі вже кілька інших рот і батальйонів, о їх ми теж хочемо "одарити" сучасним українським словом.
Ти не сказала про спів сестер Тельнюк, скажете ви мені. Серйозно? Говорити про спів Галі та Лесі? Говорити?! Побойтєсь бога, люди, це треба слухати! вдень і вночі, це треба вмикати дітям, на цьому треба виховувати майбутні покоління.
Їх перша виконана сьогодні пісня - це і був початок мого катарсису. пісня на шевченківський "і мертвим, і живим, і ненародженим", ці грудні стогони-виспіви Галі, ці високі підспіви Лесі, що наріжними каміннями застигають по венах... Я уявляю собі неземну, величну, величезну, горду, несамовиту, прекрасну, благородну тварину - непоборену, але поранену - вона б стогнала сме так, стогнала, бо оляче було б піднятися. Але б піднялася. І вижила. І перемогла.
Але достатньо емоцій, треба викласти суть. Цей день, 29 квітня, має увійти в історію відродження українського Запоріжжя. Це один з тих заходів, які по краплі насичують голодне місто. Це ніби ковток повітря для людини з кисневим голодуванням.
Оксана Забужко і дует ТЕЛЬНЮК: сестри привезли до Запоріжжя проект "Літопис самовидців: дев'ять місяців українського спротиву". І, знаєте, цей спротив, він ніби висів у повітрі, я майже фізично його відчувала - реакцію на жарти про імперію зла, усвідомлення недоговореного, того, що за замовченням маємо всі знати, або, що страшніше, того, що тільки зараз тихо, з тремтінням, починаємо усвідомлювати.
Я дуже задоволена сьогоднішньою публікою, зі всією моєю мізантропією, а подекуди й соціопатією, в мене не виникло за весь вечір жодного обурення, жодного невдоволення. Кожна реакція залу була моєю власною реакцією, кожна посмішка і кожна сльоза були моїми, я відчувала оцю національну єдність. І мене це нереально тішить. Запоріжжя - це Україна, і я не втомлюся цього повторювати.
Звичайно, ми можемо сказати, що "одні і тє же ліца", - при проведенні, при організації і власне при відбуванні будь-якого культурного заходу в місті одні й ті самі обличчя, "еліта". Але про це можна дискутувати довго і це переважним чином демагогія. Головне - вони були, ми бачили, ми слухали, ми знаємо, ми - переможемо!
Але я знов вдалині від теми. Маю два слова про організаторів. Дякую Саші Сергієнко і її (нашому) "Своєрідному колу", без якої не було б нічого. Саша ініціатор, Саша, організатор, Саша модератор, Саша чудова!
Дякую ЗОО ВУТ "Просвіта" за інформаційну та матеріальну підтримку.
Дякую Кафедрі журналістики КПУ і ТО "Фан-зона українського слова" за надану платформу для прес-конференції.
Це все ті люди, які роблять Україну українською, які задовольняють попит на український продукт, які роблять маленькі запорізькі кроки на великому шляху до повної, свідомої, справжньої українскої національної ідентифікації.
І, звичайно, ми, себто, запорожці дякуємо від імені наших бійців, що перебувають у шпиталі видавництву Комора за подаровану їм мінібібліотеку сучукрліту. Вже завтра її буде передано військовим, а на черзі вже кілька інших рот і батальйонів, о їх ми теж хочемо "одарити" сучасним українським словом.
Ти не сказала про спів сестер Тельнюк, скажете ви мені. Серйозно? Говорити про спів Галі та Лесі? Говорити?! Побойтєсь бога, люди, це треба слухати! вдень і вночі, це треба вмикати дітям, на цьому треба виховувати майбутні покоління.
Їх перша виконана сьогодні пісня - це і був початок мого катарсису. пісня на шевченківський "і мертвим, і живим, і ненародженим", ці грудні стогони-виспіви Галі, ці високі підспіви Лесі, що наріжними каміннями застигають по венах... Я уявляю собі неземну, величну, величезну, горду, несамовиту, прекрасну, благородну тварину - непоборену, але поранену - вона б стогнала сме так, стогнала, бо оляче було б піднятися. Але б піднялася. І вижила. І перемогла.
Комментариев нет:
Отправить комментарий