Театр-лаборатория: обман под маской эксперимента?

Мне вдруг однажды пришло в голову – ведь все мы не эксперты. Мы ходим в театр, возможно, даже читаем пьесы. И доверяем – актерам, режиссерам и людям, которые советуют нам тот или иной продукт. Но ведь мы не знаем, как быть должно? А, быть может, простому зрителю следовало бы это знать? Попробуем разобраться на конкретном примере. Любимый своими постоянными зрителями и восхищающий «случайно зашедших» Запорожский муниципальный театр Ви имеет статус лаборатории. Мы обращаемся к Ольге Доник, актрисе театра-лаборатории, за разъяснениями, что такое собственно «театр-лаборатория», каким он должен быть и не выдают ли здесь неопытному зрителю под маской эксперимента низкопробный продукт?

- Театра Ви как лаборатории сейчас не существует. И тот, кто регулярно ходит в наш театр, может отследить эту ситуацию. Чтобы следовать принципам театра-лаборатории, необходимо знать, что есть лаборатория, что значит этот термин и откуда он пошел, и как он развивался, и понимать это должны не только актеры и остальная творческая группа, но и руководство в том числе. А термин этот ввел Ежи Гротовский знаменитый польский театральный реформатор и режиссер. Лаборатория – это театр, который даже будучи ограниченным в средствах, ищет новые формы, новые средства выражения, и – находит их. И наоборот: чем больше даешь театру денег, тем хуже. Если театр беден, он ищет новые формы. И это то, что делал Ви в начале своего пути. Лучшие, сложнейшие, работы драматургов, которые разрабатывались невероятно тяжело, вещи сильные, глубокие, невероятно масштабные. А что мы показываем сейчас? Разница есть. И качество этого продукта, качество режиссуры, которая сейчас происходит в театре и которая происходила до этого, также отлична от той, что была и той, что могла бы быть. Вектор театра меняется и меняется потому, что у руководства нет ясного понятия, что такое лаборатория и что это за собой несет. И под этим названием, под прикрытием эксперимента подается публике абсолютно все что угодно.

- Вы видите проблему именно в режиссуре? Можете объяснить на примерах из репертуара театра?

- Нет, не только в режиссуре. Проблема театра Ви сегодня – это отсутствие правильного управления. С января мы начинаем работу с главным режиссером Владимиром Савиновым, пока рано говорить о том, какой будет эта работа. Но просто необходимо говорить о ситуации, которая есть сейчас и которая складывалась на протяжении работы нынешнего руководства. Ни художественного руководителя, ни главного режиссера, и никого, кто бы хоть как-то мог художественную часть брать под свое крыло и формировать целостный продукт. Есть директор – без образования и опыта. И в принципе без целостного взгляда на театр как сферу искусства. Есть режиссеры, которых он приглашает по степени согласия с его точкой зрения. Тот же Виктор Попов, создатель театра-лаборатории, не ставит сейчас, хотя он был готов, он не может найти взаимопонимания с нынешним руководством. Да, это неизбежно. Всегда будет определенный конфликт между творческой и административной группой. Но одно дело, когда это разногласия в творческом процессе, а другое, когда театр превращают в завод и устанавливается какой-то авторитарный режим. Спросите любого актера любого театра, и любой Вам ответит, что хочет играть что-то высокое, духовное, возвышенное, работать, творить. А что мы видим сейчас?

Тут и переходим непосредственно к спектаклям. Например, недавняя премьера театра - «Песочница» в постановке Андрея Романова. Мне кажется, с режиссерской точки зрения это абсолютно беспомощный спектакль. Я вижу работу актеров, качественную работу з по созданию звуковой атмосферы, но я не вижу режиссуры. Я не вижу ясного, целостного взгляда режиссера на поставленную проблему. Я не вижу вывода режиссера относительно этой проблемы. Я, собственно, проблемы не вижу, которую режиссер ставит для меня, как зрителя, - на какой вопрос я должна получить ответ? Но нашим руководством это воспринимается как прекрасный пример театральной постановки. Это обидно и неприятно.

Другой пример –  «Пир во время чумы» по «Маленьким трагедиям» Пушкина. Постановка Виталия Денисенко. Тут очень интересно и хитро скомбинирован текст. Вот это действительно достижение хорошее – компиляция текста. Как, казалось бы, вещи несовместимые вполне логично переплетаются. Но что это в целом? Эклектика – немного оттуда, немного отсюда. Это смотрится свежо, но, в принципе, - это вторично. То же самое касается «Песочницы», одной из последних наших премьер. Подход вторичен – к пьесе, к ее интерпретации и реализации на сцене. Хорошо сделано актерами, потому, что актеры стараются и вкладывают туда, на сцену, зрителю, все свои силы. Но режиссер собрал вторичные приемы, перемешал их немножечко – под вывеской лаборатории вполне сойдет за достаточно  неплохой продукт.

- Но ведь есть и действительно во всех отношениях качественный продукт?

- Конечно. Вот поэтому и обидно. Возьмем «Толкователь Апокалипсиса» Виктора Попова – моноспектакль актера Павла Неброева. С каким боем вышел этот спектакль! С каким усилием! И – этот спектакль постоянно находится в зоне риска. Им просто-напросто затыкают дыры в репертуаре. Условия, в которых играет артист очень напряженные, этот спектакль могут вообще не рекламировать. Вот мы видим рекламы, афиши, анонсы, все это есть. И вдруг – пауза, а потом снова реклама. Почему? Потому что дирекция просто не понимает, как этот продукт продавать. Потому, что не понимает его ценности. Потому, что это сложный театральный продукт.

Или прошлогодняя премьера «Из тишины» - пластический спектакль Татьяны Проскуриной. Это же действительно эксперимент! Это что-то новое, что-то нестандартное. А ведь все остальное – было в мировом театре, было в театре украинском. Было несколько раз. И какая же это лаборатория? Название!

Но вы поймите, я не говорю, что театр  Ви стал плохим. Нет, есть хорошие актерские работы, у нас хорошие актеры. У нас ребята, которые действительно могут показать класс. Есть хорошие работы визуальные, могут быть красивые декорации, звуковое сопровождение прекрасное, но в целом качество продукта, на мой личный взгляд, упало. И упало значительно. Потому, что нет, собственно говоря, эксперимента. Мы ничего нового не открываем. Мы действуем по старым схемам.

Мне очень жаль, что такой огромный опыт в этом театре накопленный разными людьми, такой огромный потенциал от нашей труппы и людей, которые с нами  сотрудничают сводится к местечковому, провинциальному, посредственному театру. Хотя потенциал для чего-то большего есть. И он не раскрывается. Вот это меня печалит. Театр был – театр пал. И никто не хочет из нашего руководства вернуть ему имя. Потому что наше руководство не понимает, где оно – это имя. Ситуация ясна, но отношение разное. Кто-то может воспринимать ее легкомысленно, но мне почему-то кажется, что это ведет нас в пропасть.

- Но ведь для восприятия такого высокого, сложного продукта, пожалуй, надо воспитывать аудиторию, уровень ее интеллектуальных потребностей?

- Воспитывать аудиторию или воспитывать менеджеров. Я считаю, что в почти миллионном городе зрительный зал в сто мест всегда может быть заполнен. Потому что людей, способных воспринимать сложное искусство, достаточно. Я не верю в то, что люди глупы. Люди не глупы. У нас огромный мозг, который весит 3 кг, как мы можем не понимать? Ну как?! Я не верю в то, что это может быть непонятно. Это может быть сложно. Есть вещи, которые могут отторгать – есть. Но я не верю, что люди не будут ходить на сложный продукт, и что он не должен из-за этого существовать. Просто потому, что кто-то не способен привлечь кого-то. Потому что иначе нам вообще надо отказаться от искусства как такового. Смотреть сериалы и телешоу. И больше ничего. Не смотреть хороших фильмов, не читать книг и не ходить в театр. Потому что это сложно. На спектакль приходишь не отдыхать, а чуть-чуть поработать. Публика реагирует на то, что мы ей предлагаем. Если мы будем предлагать плохой, низкопробный продукт, то она будет это потреблять и называть чем-то высоким. Если мы будем предлагать планку высокого продукта, соответственно, и публика будет понимать и требовать большего. Я не сторонник того что театр имеет какую-то воспитательную функцию, но театр не должен опускаться до ширпотреба.

- В том виде, как Вы мне это объясняете, я понимаю, что проблема действительно в рекламе – и как зритель понимаю, и как журналист. Но с другой стороны понимаю, что есть такие социальные группы, с которыми как не работай, как не рекламируй, не пропагандируй – они не будут, ни слышать, ни видеть. Надо ведь знать, где, как и с кем работать в плане рекламы.

- Безусловно. Но ведь это и есть задача арт-менеджеров. Понимать сферу рынка, на которую твое сообщение рассчитано, воздействовать на определенную категорию социальную, ясно и грамотно. Да, это тяжелая работа, но этому обучают! Тот же институт Карпенко-Карого выпускает в год по 15 арт-менеджеров. Они получают образование по специальности «Организация театрального дела» и, собственно, это именно те люди, которые должны становится главными администраторами театра и руководить им. У нас (в Ви) нет таких специалистов и, насколько я понимаю, наше руководство не заинтересовано  в том, чтобы такой менеджемент появлялся.

У нас вообще достаточно специфическое отношение администрации к актерскому составу. Камеры, например. Их недавно установили  в фойе и зрительном зале. Нам ничего не объясняют, с нами не говорят. «Сказали, значит, так надо». Это только потом по каким-то обрывкам мы воссоздаем картину и узнаем, что да как. За годы руководства Григория Одинцова не было проведено ни одного собрания, на котором с нами действительно что-то обсуждалось, строились бы какие-либо планы, принимались решения, посвящали нас  в какой-то существующий порядок вещей. Все, что мы имеем - это то, что директор встречается с какими-то людьми, они там что-то решают и потом это сообщается труппе и остальным сотрудникам.

После емкой и познавательной беседы осталось сделать лишь один вывод: каждый должен заниматься своим делом. Нет, правда. Без всякой претензии на пафосные изречения. Видимо, это закон нормального существования общества. Но насколько он практичен и уместен в такой нестабильной и неоднозначной, не поддающейся условностям институции, как театр? Тем более, если мы говорим о лаборатории? Шаткий вопрос.

Но мы нашли четкий, однозначный ответ, твердо стоящий на внушительном фундаменте опыта, профессионализма, классики и любого эксперимента. В театре необходима профессиональная администрация. Несколько настоящих специалистов, которые бы занимались главной административной задачей любой культурной сферы – налаживанием связей с общественностью.

Експериментальний вікенд і понеділок

Заявиши, що для того, аби триматись і не змінювати постійно позицію фіолетового браслету між своіми руками, треба кардинально міняти життя чи хоча б впевнено відмовлятись від подразників, я так і зробила. Себто відмовилась від подразників. Абсолютно та ідеально спланований робочий простір та час, розбавлений пригодами, мандрами, мантрами (жартую), розмовами із власною підсвідомістю (читати: запевнювання своєі підсвідомості, що все це - для чогось і не просто так) та абсолютною релаксацією (моральною) - це мій ідеальний - експериментальний - вікенд. і саме так має проходити життя. не ідеально - експериментально. з усвідомленням власноі спроможності щось вирішувати. з чогось вартими думками. з незапланованими випадковими Вчинками (факт, що вчинки з великоі "В", має характеризувати іх краще за будь-які слова). я веду цей блог не для того щоб когось повчати чи давати приклад. я взагалі мабуть не зможу пояснити, навіщо я його веду. але якщо хтось його читає, щоб зробити висновки чи взяти приклад, будь-ласка, повірте - експериментуйте! і знаєте що? скромність і соромність - це найневдячніші (я знаю, що це неправильне слово, але - вдале!) відчуття у нашому житті. будьте непередбачуванними. чи хоча б просто - будьте.
#спроба-2, #день4,5,6,7 (12-15.12.14) - вдало, вдало і ще раз вдало, бо - експериментально. впевнено йдемо до весни - образноі і фізичноі.

І був четвертий день. І було Сонце.

За Біблією, в четвертий день створення світу на небі з*явились світила - щоб відділяти день від ночі та робити планету світлішою (це довільна інтерпретація, якшо шо). Як творець свого експерименту, - і, сподіваюсь, життя (тільки не треба тут - ні на яку божественність я не претендую і з самовпевненністю в мене все гаразд) - в четвертий день я теж взяла на себе сміливість створити собі образне Сонце. я виділяю собі у розкладі цілу годину - на будь-що. Я хочу дізнатись, як це "коли нема що робити" і "якщо випала вільна годинка". Не те щоб я була аж настільки заклопотана, але завжди намагалась поділяти час раціонально. І навіть від відпочинку з розвагами отримувати певну користь, завжди про щось думати, планувати і всьо такоє. Ось тепер - зась. Одна година в день - це моя нірвана, мій дзен. І тоді (після) котиться під три чорти всі сестрини неадекватні забаганки, весь малечин безлад, "дедлайни" і все інше, що робить мені стрес (брешу, звичайно, я все це люблю, але все це трохи заважає експерименту).

Моє світило - це щодобова годинна відмова від раціоналізму. 

#спроба-2 #день-4 (11.12.14) - то лі єщьо будєт. Експеримент починає грати новими барвами - моіми улюбленними - абсурдом і неадекватністю. Бо все, що вважається нормальним, фатально не підлягає виправленню.

Початок нового початку

Подразників ніби більшає з кожнем "фіолетовим" днем. Але я розумію, що це лише здається в силу певних психологічних особливостей експерименту. Тож, доводиться зробити один простий і геніальний висновок: з подразниками (в моєму випадку це - грубість, нервовість та зневага до оточуючих, іноді - лінь, і дуже рідко - ниття) треба не боротись, іх треба викидати. Ти не можеш перебороти свою лінь і вийти з твітеру, щоб зайнятися нагальними справами? Видаляй аккаунт. Ти не можеш знайти час, щоб перемити всі статуеточки - пильні і непотрібні, бо - довго, кропітко, "і через 5 хвилин знов буде брудним"? Гудбай, статуеточки. У всьому, що стосується власноі особистості і власного особистого простору, який конче має бути комфортним (в твоєму особистому розумінні цього слова), я дотримуюсь радикалізму. Мотлох - на сміття. До речі, я десь читала, що все, чого не торкається твоя рука бодай 2 місяці - це мотлох. А що ми кажемо мотлоху? Ну тут ясно.
Якщо кожен день експерименту буде звільняти мене і мій особистий простір, моі думки і моє оточення, то... А власне, що? Попереду свобода і ескперимент. Якщо точно, експеримент триває, а свобода - це стан, який не має часових обмежень і не вимірюється шаблонами "колись".
#спроба-2, #день-3 (10.12.14). І твоє життя змінюється завжди і будь-де. Просто йди. Бажано, вперед!

Експеримент під загрозою зриву

Все складно. Не тому, що думаєш "якщо зараз не дотримаюсь правил, доведеться все починати спочатку", а тому що я зробила вибір: я хочу позбавитись певних вад. Я вирішила не просто подивитись як я житиму без них 21 день, я вирішила викрселити іх зі свого життя і забути. 21 день та експеримент з фіолетовим браслетом - це просто форма переходу від стану "я собі не подобаюсь" до стану "поки задовільно". І кожного разу, коли я балансую між бажанням агримати на когось чи послати до бісовоі матері, підсвідомість в ексцентричному образі фіолетового браслету каже: "чи ти дурна? і двох днів не пройшло! ти справді така істеричка? трохи самоповаги, пан!".
Отже, #спроба-2, #день-2 (9.12.14) - це день переходу від приколу "експерементую" до усвідомлення "але ж дійсно можу! і - зроблю".
Далі - розмірковуватиму на філософські теми, типу "навіщо це?" і "чи правда людина може відмовитись від психологічних звичок?" і "що це в біса за термін - психологіні звички?". Мабуть. Чи просто не бідкатимусь, не злитимусь, не лінитимусь і не дивитимусь інфу про те, як люди з цього ескперименту роблять мейнстрім та флешмоби. Адже в мене - зовсім інша історія. Адже я змінюю правила, умови та умовності. Адже я - змінююсь сама. А це - на мінутачку! - перечить моій впевненності, що люди не змінюються. Тож, подивимось!

Експеримент з фіолетовим браслетом

Ось нарешті знов знайшла привід писати тут. Довго до цього йшла. Бо - незрозуміло навіщо. Тепер зрозуміло: треба якось вести відлік.
Колись дізналась: аби виховати в собі певну звичку (тут - гарну звичку), треба робити це щось гарне, що має стати звичкою, регулярно протягом 21-го дня.
Сьогодні я вирішую, що в мене починається нове життя. Я вдягаю на руку фіолетовий браслет, вирішую не нервувати, не підвищувати голос, не жалітися і не лінитися. Дотримуватимусь цього 21 день. Зірвусь - перевдягну браслет на іншу руку і почну відлік знов. Звіти про кожен день публікуватиму тут. Підтримуйте мене, слідкуйте за процесом і змінюйте життя сміливо. якщо бодай щось Вас не влаштовує! А ще - не бійтеся починати спочатку.
Отже, #спроба-1, #день-1 (7.12.14) - певно, натхненна новою ідеєю протрималась блискуче. Головне моє завдання не стільки не жалітися та не лінитися, скільки не нервувати і не зриватися на інших. Отже, неділя - мішин компліт.
#спроба-1, #день-2 (8.12.14) - повнісінька дупа з самоконтролем. 8.12. тепер - це #спроба-2, день-1. Люди, які добре знайомі з моєю нервовою системою, можуть робити ставки.

#експеримент #фіолетовий_браслет #самовдосконалення

Звіт про С.Е.К.С.

С.Е.К.С. - це оголена правда про життя та зраду, про кохання та смерть, про громадське та аполітичне.
Сучасне Епатажне Креативне Слово - це скажений проект від громадського руху "Не будь байдужим!". І сьогодні ним займались у 107 школі.

15-го травня близько 14-ї години (заплановано ж-бо було на 13:30, але ж який то буде публічний захід, якщо почнеться вчасно?) у актовій залі Запорізької школи-гімназії 107 (важко повірити, - про гімназію - до речі, зважаючи, що її випускники десь хвилин зо 15 складали мапу рідної неньки, але про це - далі) на сцену вийшла Тетяна Володимірівна Хітрова - завідувач кафедри журналістики і масових комунікацій ЗКПУ.
"Чому саме ми приїзали? - питається. - Це вам поясне Вікторія Анатоліївна. Чому, - каже, - "Сучасне Епатажне Креативне Слово" і що воно таке? Про це розкаже Вікторія Петрова. А я вам розкажу про себе і про те, чому для проекту обрано саме вашу школу. До речі, знаєте, хто її скінчив свого часу. Так, я. Дійсно, я".
Тетяна Володимірівна розповідає учням про те, як чудово бути журналістом, учні трошки губляться: їх інформували про захід, орієнтований на сучукрліт. Але то таке: головне в цій справі (себто, в некоректній промові) аби промовник не губився.
І слово, нарешті, передається Вікторії Анатоліївні Ковпак. Не надто легко тепер повернути в необхідне русло, однак суттєвість і змістовність починають народжуватись майже одразу:
"Журналістика плекає сучасного письменника, - то вона пояснює, чому популяризувати українську літературу від руху "НББ!" приїхали саме студенти-журналісти, - Кожен творець слова має розуміти, що живе в епоху розвинених соціальних комунікацій і повинен користуватися всим тим, що вони нам пропонують (прес-релізи, читання, конференції, ярмарки, фестивалі, автограф-сесії, презентації, громадська діяльність тощо)".
Тут вже школярики поводяться пожвавіше. Про динаміку та чиюсь активність навіть слухати цікавіше - он вони вже й попрацювати хочуть.
Далі слово передають куратору проекту "С.Е.К.С." - Вікторії Петровій. Вона коротко - що безмежно тішить одинадцятикласників - розповідає про суть проекту. Суть - ти диви! І таке в КПУ можуть!
"Ми прийшли до вас з певною метою - створити дружню, домашню, затишну атмосферу. Це задля того, щоб показати, що такою є зараз і українська культура. Жадан, Забужко, Іздрик, Роздобудько, Андрухович, Прохасько, Матіяш, Дереш, Дашвар та інші - всі вони відкриті для спілкування і навіть співпраці - вони охоче відповідають на п итання і діляться планами (у соцмережах, на зустрічах тощо). Сучукрліт твориться тут і зараз, і всі ми маємо змогу взяти  в цьому участь, зіграти ту чи іншу роль. Завдання С.Е.К.С.у - допомогти учням вийти за рамки шкільної програми чи будь-якої іншої системи, зрозуміти, що українська - це модно і сучасно, що цією мовою твориться те, що вирує у голові кожного. Цією мовою пишуть люди нашого покоління, вони відчувають те саме і відтворюють це молодіжною українською".

Далі за програмою передбачено літературний квест. Вікторія дає настанови.
Завдання школярів поділитися на 2 команди, що їх краще вже назвати "редакції", і бігти наздобуття інформації. На кожному з КП учні отримують певну інформацію про сучукрліт, а ще - шматочок літературної мапи України. Бо захід має на меті ще й гостросоціальне завдання: об'єднати Україну за допомогою культурного фактору.
Але щоб отримати ці "нагороди" випускники повинні виконати завдання. І тут вже стає зрозуміло, чому команди назвали редакціями - конкурси ж-бо суто журналістські: тут тобі і репортерська діяльність, і специфіка роботи ведучого, і асоціативні, і синонімічні ряди, фешн-шоу, спортивні огляди і фотозвіти. Розважалися всі на славу. Команди намагалися перебороти одна іншу: вони ще не знають, що мета обєднати Єдину Країну виключає фактор змагання - переможе себто Єдність.

На одному з КП між кураторкою проекту Вікторією і ученицею 11-А класу (також Вікторією) виникає конфлікт інтересів.

"Моє завдання - залучити до заходу всіх учнів, відкрито і змістовно відповісти на будь-яке питання, - говорить Вікторія-яка-є-кураторка, - тому, будь ласка, аргументуй свою тезу. Хоча б сформулюй її так, якщо вона до мене, щоб я могла відповісти коректно. Чи то, може, просто твоя життєва позиція?".

"Я ненавіжу Україну и укрАінскій язик".

"Я, - каже куратор, - укрАінскій теж ненавиджу. Та і людей, що ненавидять те, про що нічого не знають, також не надто люблю. Та дію за принципом "почую кожного", тож, пояснюй".

Ні до чого путнього розмова не звелась. Вікторія-одинадцятикласниця безапеляційно продовжувала ненавидіти Неньку і рідну мову. Проте Вікторію-іншу почула, пообіцяла  подумати над тим, щоб розмежувати поняття "держава" і "країна" і навіть почитати щось з сучасного, хоча вона вже заочно це ненавидить. І - що здивувало загал - виразила своє захоплення Вікторією-від-НББ. Мовляв, так треба вміти - і активну громадську позицію має, і відстояти її може, і все це - українською.

Про те, що таким має бути кожен свідомий українець говорити не стали.

За розмовами (демагогією?) про загальне прийшов час конкретизації і завершення гри. 11-А і 11-Б повертаються до актової зали аби зібрати Єдину Україну та отримати решту цікавої інформації (призи?).

Поки Вікторія Петрова (нагадаю, представниця руху "Не будь байдужим!") і Максим Балагура (оператор) разом із старостами пішли збирати (читай: знущатися, тулячи Івано-Франківськ попід Черкаси, а Харків на північ і так з усіма містами протягом 15 хвилин) літературну мапу, інші школярі мали можливість подивитися цікавинне відео (і це те, перед чим дійсно треба здійняти оплески на цьому заході) від Романа (КПУшного майстра на всі руки, тобто - звуко,- відео,- радіо, -режисера, монтажера, оператора) про Ірен Роздобудько, Оксану Забужко і Марію Матіос.

У відео переважно говориться саме про творчу і громадську діяльність письменниць. Про їх методи самореклами, а такрж використовуються буктрейлери, що дійсно є незвичайним і цікавим підходом.
відео супроводжує своїми коментарями з біографії та цитатами з творів Вікторія Анатоліївна Ковпак.

І тут - випадковість! Люблять же її в КПУ. Відео, таке жіночне, таке тендітне, таке вдіверте, таке чуттєве, таке обєднане певною тематичною лінією завершується (обривається?) Миколою Білокопитовим. Нашим улюбленим, гумористичним, гострим на мову, поважним, але таким у жіночному контексті недоречним.
Але все швидко зясовується: це наставник і гарний друг пані Хітрової.

"Якщо в вас буде бажання, - закінчує промову про Білокопитова Тетяна Володимірівна, - ми можемо продовжувати співпрацю".

Дзеленчить дзвоник. Хлопці обох класів встають і йдуть.

"Вона (себто, співпраця - прим. автора) - може бути плідною".

Завучі гарчать, учні наполягають, пані Хітрова продовжує:
"Всі ці автори, - вони відкриті для спілкування. І крім того є моїми гарними знайомими".
Учні вирішують, що сварка з викладачами наприкінці випускного класу - "дєло неблагароднає" і сідають.

"Ну, і на останок, - (на радість школярам), - кафедра журналістики хоче подарувати вам подарунки - мою книжку і сонети Шекспіра".

До спілкування з учгями повертається Вікторія Анатоліївна. І не сама, а з подарунками, - що дійсно порадують школяриків - флешками на 8 ГБ - "для знімання власної поетичної антології".

Ось, власне, і все.
11-ті класи 107-ї гімназії, безумовно, заслуговують оплесків - за терплячість і ганьби за ставлення до національної культури і знання мапи.

КПУ заслуговує (на мій особистий субєктивний осуд) навіть не ганьби - зневажної посмішки.

Ну, а бідолашна кураторка - най тільки побажання реалізувати цей чудовий проект із більш вдячною аудиторією і більш самовідданними партнерами.

І, до речі, знатиме, як дарувати свої проекти першим ліпшим.

Тож, друзі, тримайтеся за своє - досягайте, не будьте байдужими - говоріть і читайте (і краще - українською). І, звичайно, памятайте, сучукрліт - це С.Е.К.С. Для пурітанів - Сучасне Епатажне Креативне Слово.

Вікторія Петрова

PS. Для тих, кому не байдужий проект СЕКС - я-таки провела його в нормальних умовах, з чудовим результатом і без ніякої журналістської ангажованості (хоча необхідно зазначити, що журналістика - то є моє життя).

Не будьте байдужими, друзі!