Українською прикольніше: прес-реліз розширений

31 травня та 1 червня ЗОО ВУТ «Просвіта», ТО «Своєрідне коло» та творча майстерня «Фан-зона українського слова» за ініціативи Всеукраїнського громадського руху «Не будь байдужим!» й інформаційної підтримки Запорізького МедіаЦентру запустило проект «Українською прикольніше». Це акція, покликана популяризувати українську мову та літературу в сучасний, нешароварний спосіб. В межах проекту активісти та волонтери роздавали запоріжцям український культурний продукт – книжки, брошурки, диски, листівки, значки, наліпки. Та пояснювали, чому важливо дбати про свою мову, як легко та «безболісно» перейти на українську, і головне – як позбавитись страху бути українцем.

 Акція була реалізована в трьох локаціях міста. 31 травня об 11:00 – у Дубовому Гаю, о 16:00 – у парку Перемоги та 1 червня об 11:00 – на каскадах фонтанів Райдуга. Проект приурочено до Дня захисту дітей і з цією метою безпосередньою аудиторією заходу обрано молодих батьків та маленьких дітей. Активісти та волонтери організацій вважають, що найефективніший шлях зараз – це виховувати молоде, нове покоління в новому, українському, культурно-інформаційному просторі, просотаному українською же ідентифікацією та ментальністю.

В акції «Українською прикольніше» взяли участь дві найбільші книгарні міста. 31 та 1 червня, завітавши до «Букви» (пр-т Леніна, 147) або «Папіруса» (Гоголя, 32а) запорожці могли отримати знижку на будь-яку українськомовну продукцію, а також задоволення від спілкування з персоналом українською мовою. Прийшовши в ці книгарні зараз та придбавши 2 і більше одиниці українськомовної літератури, ви отримаєте у подарунок брошурку, в якій крім іншого, українські музиканти й митці розповідають, як легко та безболісно переходили на українську. Крім того, книгарні надали свою українськомовну продукцію для безпосередньої реалізації під час проекту.

Білі плями у вихованні, освіті, просвіті тощо - це те, результат чого ми зараз бачимо на сході нашої країни. Починати нову націю, нову свідомість, нову сторінку треба з нового покоління. І воно - це покоління - відпочатку має споживати український продукт, знати свою історію, читати, писати, дивитись, слухати, розмовляти українською, Думати - українською. Вчитись своїм традиціям і дізнаватись про всесвітньо значущі винаходи сучасних українців, дбати про майбутнє своєї сім'ї та своєї Батьківщини. Своєї сім'ї в своїй Батьківщині.

Ми прагнемо допомогти людям, які хотіли б розмовляти українською, але не наважуються, бо соромляться російськомовної більшості. Ми не проти російської мови. Ми - проти байдужості та слабкості, яка штовхає людей відмовлятися від мови своїх дідів, своєї землі.

За статистикою, сьогодні з чотирьох школярів, які розмовляють вдома українською, лише один продовжує говорити українською на вулиці. Інші троє переходять на російську.

Наша мета - спілкування українською мовою в Україні має бути таким само легким, як і російською.

Ми будуємо конкурентоспроможну українську спільноту, мета і місія якої - культурно та економічно стати на один рівень з країнами Європи. Увійти в коло країн, які є світовими лідерами. Довести, що не лише, скажімо, Франція, Італія чи Англія можуть бути цікавими. А й ми колись зможемо закохати в Україну цілий світ. А наші діти спілкуватимуться зі світом на рівних.

Для цього ми не чекаємо дива від політиків, а починаємо з себе - вільних і небайдужих громадян, які усвідомлюють відповідальність за долю незалежної України і готові своїми діями забезпечити українській мові гідне життя на своїй землі.

"Літопис самовидців" або мій перший катарсис (Оксана Забужко і ТЕЛЬНЮК: сестри в Запоріжжі)

Я не звикла розкидуватися такими пафосними словами. В силу моєї роботи, мене вже майже нудить від викарбуваних кліше з теорії літератури. Я невідомо чому підсвідомо асоціюю цю штучність виразів із радянським комлпексом меншовартості, коли нестачу у відчуттях треба було замінти надлишком у словах, закликах, лозунгах. Але сьогодні... Сьогодні мене позбавили невинності, якщо хочете. Мені здається, так глибоко у моїй голові, у моєму серці ще не бувало нічого зі створеного кимось. І я повною мірою усвідомлюю, що мої слова видаються банальними чи награними. Що мені ваші думки? Після імпровізованих промов пані Оксани, на яких можна виховувати цілі покоіння, мені взагалі здається, що я не маю права говорити. "Молчать і слушать", як говорив вічний професор Преображенський Булгакова, - "молчать і слушать!"  - і захоплюватися, і надихатися.
Але достатньо емоцій, треба викласти суть. Цей день, 29 квітня, має увійти в історію відродження українського Запоріжжя. Це один з  тих заходів, які по краплі насичують голодне місто. Це ніби ковток повітря для людини з кисневим голодуванням.

Оксана Забужко і дует ТЕЛЬНЮК: сестри привезли до Запоріжжя проект "Літопис самовидців: дев'ять місяців українського спротиву". І, знаєте, цей спротив, він ніби висів у повітрі, я майже фізично його відчувала - реакцію на жарти про імперію зла, усвідомлення недоговореного,  того, що за замовченням маємо всі знати, або, що страшніше, того, що тільки зараз тихо, з тремтінням, починаємо усвідомлювати.
Я дуже задоволена сьогоднішньою публікою, зі всією моєю мізантропією, а подекуди й соціопатією, в мене не виникло за весь вечір жодного обурення, жодного невдоволення. Кожна реакція залу була моєю власною реакцією, кожна посмішка і кожна сльоза були моїми, я відчувала оцю національну єдність. І мене це нереально тішить. Запоріжжя - це Україна, і я не втомлюся цього повторювати.
Звичайно, ми можемо сказати, що "одні і тє же ліца", - при проведенні, при організації і власне при відбуванні будь-якого культурного заходу в місті одні й ті самі обличчя, "еліта". Але про це можна дискутувати довго і це переважним чином демагогія. Головне - вони були, ми бачили, ми слухали, ми знаємо, ми - переможемо!
Але я знов вдалині від теми. Маю два слова про організаторів. Дякую Саші Сергієнко і її (нашому) "Своєрідному колу", без якої не було б нічого. Саша ініціатор, Саша, організатор, Саша модератор, Саша чудова!
Дякую ЗОО ВУТ "Просвіта" за інформаційну та матеріальну підтримку.
Дякую Кафедрі журналістики КПУ і ТО "Фан-зона українського слова" за надану платформу для прес-конференції.
Це все ті люди, які роблять Україну українською, які задовольняють попит на український продукт, які роблять маленькі запорізькі кроки на великому шляху до повної, свідомої, справжньої українскої національної ідентифікації.
 І, звичайно, ми, себто, запорожці дякуємо від імені наших бійців, що перебувають у шпиталі видавництву Комора за подаровану їм мінібібліотеку сучукрліту. Вже завтра її буде передано військовим, а на черзі вже кілька інших рот і батальйонів, о їх ми теж хочемо "одарити" сучасним  українським словом.
Ти не сказала про спів сестер Тельнюк, скажете ви мені. Серйозно? Говорити про спів Галі та Лесі? Говорити?! Побойтєсь бога, люди, це треба слухати! вдень і вночі, це треба вмикати дітям, на цьому треба виховувати майбутні покоління.

Їх перша виконана сьогодні пісня - це і був початок мого катарсису. пісня на шевченківський "і мертвим, і живим, і ненародженим", ці грудні стогони-виспіви Галі, ці високі підспіви Лесі, що наріжними каміннями застигають по венах... Я уявляю собі неземну, величну, величезну, горду, несамовиту, прекрасну, благородну тварину - непоборену, але поранену - вона б стогнала сме так, стогнала, бо оляче було б піднятися. Але б піднялася. І вижила. І перемогла.

"Історія про те, як невеликі числом, але сильні духом можуть подолати значно сильнішого ворога..."

Кілька років тому кілька небайдужих невгамовних людей (ВГО "Не будь байдужим!" та Оксана Левкова, студія "Диваки production" та Галина Химич, Владислав Куценко та військово-історичний клуб "Повстанець", Юрій Митрофаненко та ще багато-багато небадужих людей) почали збір коштів серед української громади на зйомки патріотичного документального українського фільму "Холодний Яр. Воля України - або смерть!". І пішли гроші, і стало зрозуміло, що людям це потрібно, і почалась робота, і почався Майдан - став цей фільм гранично, до болю актуальним, і повезли кілька невгамовних людей його Східною Україною. І далі вже - почалася наша історія участі в цьому проекті. Наша - запорізька.

Ми (тобто, Саша Сергієнко, Аріна Мосягіна, Світлана Віхляєа і я) йшли схожим шяхом. Ми почали збір коштів, і були невпевненні, чи то комусь потрібно. Ми шукали способів зробити все швидко, зручно для всіх, комфортно для гостей, цікаво для глядача, і натикались на безкінечний формалізм, бюрократизм, прошу вибачення, ідіотизм.
Я можу відповідати лише за те, що робила для реалізації показу сама - про це і скажу. Цитатами.
"Скільки вже можна мусолити западенських повстанців" (всі оцінили рівень знання географії за 6 клас? Про історію я навіть не починаю).
"Ви, можете, звичайно, прийти, але, будь ласка, не говоріть більше про гроші. Ви ж розумієте, ніхто з наших школярів не плаитиме за це. Їм зараз нічого нецікаво".
"Для того щоб запрошувати на захід навіть інші кафедри, треба писати купу службових і перепрошувати у стеднтів, а інші інститути взагалі не чіпайте. Ось туристи. Люди заплатили гроші, щоб навчатись своїй професії, а ви їх - на фільм незрозуміло який, нащо їм це потрібно?".
І ми думали - нащо, нащо це потрібно? Може, ми чогось не доганяємо?
Але гроші надходили, і надходили дзвінки - "а ви можете приїхати до нас?", і йшли смски: "слава богу, що в Запоріжжі цим хтось займається", і з'являлись журналісти, і запрошували нас на ефіри, і ми окрилялись, і ми фантазували, а потім сідали в громадський транспорт... І знов зневіра, і все спочатку... А 30 березня наближувалось, і ми мандражували, ми переживали, ми навіть трошки боялись.
Тому коли у кіноклуб "Сходження" прийшло на пару десятків більше людей, ніж на скільки розраховано зал, ми були шоковані. Показ почався, а люди йшли та йшли (і ми знов перепрошуємо, що мали в вас сумніви, запоріжці!).

Показ у кіноклубі "Сходження"

А потім був КПУ (не сипайтесь, це Класичний приватний університет), була спроба зірвати захід,  було багато злоби, заздрощів і кривих поглядів. Але коли прийшли сарматівці у скаді близько 60 людей, поглядів зменшало, та й взагаі нам стало якось ніби все можна!
Історичні кафедри трьох універститетів, кафедри журналістики, філології, іноземного перекладу, кілька шкіл, кілька визнаних по всій Україні вчених (Зиновій Васильович Партико та Федір Турченко), близько 13 вчителів історії та ще багато пересічнх громадян - зал на двісті осіб був заповнений вщент - і ганьба всім, хто мав сміливість таке пропустити!

Актова зала Класичного приватного університету

І ганьба тим, хто думав, нби робить мені послугу, коли  дозволяє показати цей фільм на своїй теритрії.
І ганьба всім тим, хто й досі - в час ЧЕТВЕРТОЇ Українсько-російської війни сидить по кутках із радянським союзом у головах.
І слава всім тим, хто знає, що Холодний Яр - це центральна,  вічно незалежна і непереможна Україна, слава всім тим, хто за ментальністю і покликанням - холодноярці. У кого Холоднй Яр у серці та Воля України в головах. Навіки Слава!
Лише коли ми видихнули і проводили шановних гостей додому, нам нарешті стало ясно: якщо бодай півтори тисячі (а їх у трьох школах та на двох відкритих показах, сподіваюсь, набралося) знають історію Холоного Яру і розкажуть про неї знайомим, якщо бодай кожен з них спрямує знайомих дивитись цей фільм по ТБ, якщо всі вони запам'ятають, звідки гасло "Слава України!", якщо знатимуть, що хепі-енди можливі, що все циклічно, і все повторюється, ми, нарешті, запам'ятаємо, що граблі - це така штука, яку треба обходити. І переможемо!
Тому що "невеликі числом, але сильні духом" завжди перемогають!
Слава Україні! - і що треба відповідати?

Тож, 2014-й

Не дивлячись ні на які моі певні особистісні, материнські, суспільні, кар'єрні, навчальні перемоги, цей рік ніколи не матиме права називатись хорошим.

І я сподіваюсь, що всі усвідомлюють, чому. І всі розуміють. Бодай ті, чия думка для мене чогось варта.

Я хочу, щоб кожен пригадав його, - треклятий 14-й - проаналізував, усвідомив і, якщо не виправив, то хоча б ніколи не повторював помилок.

Цей рік - найліпший посібник з того, до чого може призвести помилка. Кожноі окремоі людини, групи, спільноти, суспільства.

Цкй рік - біль, жаль, не-дихання, завмирання, надія, захоплення.

Цей рік - усвідомлення.

І я бажаю всім в Новому стати Новими.

Відхреститись від негативного складу нашоі ментальності і перестати дозволяти на собі іздити. Перестати пробачати. Перестати забувати.

Ми прокидаємось, в нас попереду довгий шлях - складний, але Великий.

І я бажаю всім - не відступати. Поразки (як не прикро, й перемоги) - минають, все минає.

Пам'ять - залишається.

Най 2015-й буде хоч яким. Байдуже. Одна умова - хоч трохи кращим за 14-й. 

Для кожного окремо.

Для всіх нас.

Миколаєві вітання

Емпірично доведено - гарні справи роблять дива. Дива у власному психологічному стані. Загалом, будь-які справи і роботи - це великий-великий плюс психологічному здоров*ю. Але попри зайнятість, дурні випадки таки трапляються.
19.12.14. - день експерименту дванадцятий. Свято, діти, шоу-програма, робота, статті, фото, спілкування, посмішки. Все ніби пречудово. Але люди різні, тим більше в такий складний час політичний... І я розумію, що думаю тільки: "от би не було браслета, от би не було блога, та й навіть так ніхто не дізнається і ще трошки і 21 день пройде". Це просто ні в які ворота! Для кого, питається, я всеце роблю?! Щоб отак дочекатися 22-го дня і вигавкатися на першу незрозумілого походження панночку, яка російський триколор від французського не відрізнить?! Нащо? Нащо тоді продовжувати?! Таке обурення - на себе. Таке невдоволення - невже дарма? Невже моій хворій агресією уяві вже нічого не допоможе? Але втримуюсь. І залишаю ці роздуми на трошки потім.
20.12.14. - день тринадцятий. І цим, власне, все сказано. Хоча зайві суєвєрія - це немоя пісня, проте 13-ка зробила своє. Мого фіолетового браслету більше нема. Ні, я не зірвалася, це він. Він розірвався. Напруги не витримав. Все тому, що в найскладніші моменти я його розтягувала і відпускала по руці - він резиновий і було боляче - інколи саме це втримувало мене від церберського лаяття.
Ну що ж. Цим завдання ускладнюється, але я не здаюсь. Можна знайти інший браслет, але я обираю інший шлях. Тепер браслет існує лише в моій уяві. Адже екватор пройдено - чи не час перевірити своі звички?

Екватор

Ну добре. Варто зізнатись, це дається складно. Ну дуже мені хочеться вбити сестру. Все, що мене оточує, я часто сприймаю, як потенціальний подразник, а в особливо важкі моменти побоююсь, чи не розвивається в мене шизофренія. Тоді я думаю, може, нервувати - це моя особливість і зараз цим експериментом я йду проти своєі природи. А поті думаю: такими роздумами ти ще більше схожа на шизофренічку, істеричко! Досить вже шукати виправдання своій неконтрольованності. Тоді легшає. Перший крок - назвати проблему. Не соромтесь своіх недоліків, ворога треба знати в обличчя! І боротись з чимось легше, коли знаєш, з чим. І найголовніше: не так вже й важко боротися зі своіми тарганами, коли вони насправді тебе бентежать. До речі, якщо ваші таргани псують життя вашим близьким і в цей час ви намагаєтесь не боротись, а вигадувати псевдовпевненні виправдання, найперше, з чим вам таки доведеться попрацювати, коли власне ніяких близьких не залишиться - це егоцентризм. Живіть сьогоднішнім днем, але не забувайте зазирати в завтра. І називайте вже, врешті решт, речі своіми іменами.
#спроба-2 #день-11 (18.12.14) - яким би прекрасним і достойним не був екватор, це лише половина шляху. Половина шляху до звички. А попереду - життя.

9,10... скоро зворотній відлік

Я вже майже не дивлюсь на свій фіолетовий браслет і майже фізично усвідомлюю, як формується моя звичка. Я завела традицію писати в блозі про експеримент, щоб слідкувати  за його розвитком. В перші дні мені здавалося, що кожного експериментального вечора я виливатиму сюди якісь філософські істина. Насправді ж, я з трудом знаходжу взагалі хоч якісь слова, щоб описати експериментальний день. Істина відкривається (так, філософська, але проста як бревно і цілком передбачувана) одна: мотивацією може бути лише твоє щире усвідомлення, що тобі щось конче й обов*язково необхідно. Власне, при такій мотиваціі і ніяких фіолетово-браслетних експериментів не треба, але у кожного своі методи і свій рівень загартованості волі.
#спроба-2 #день9,10 (16-17.12.14) - тримаюсь я, триває експеримент.
Власне, поки тримаюсь я, триває - все.