То люди ж дивовижні, чи не так? Такі талановиті, потенційно великі. Так, великі. Що робити їм (себто, нам!) з тією величчю? З усіма тими таємничими/темнючими потайками нашої свідомості - з усіма зірковими хворобами, депресіями, апатіями, синдромами. Як одночасно впоратися з безмежною величчю і неосяжною слабкістю. Як виправдати цей статус (чи то пак прокляття?) - Людина?
Колись л[Л]юдина знайде відповідь. Колись впорається. Колись зрозуміє, нащо вона є Л[л]юдина і звідкиля беруться ті синдроми.
Колись обов'язково. "Колись" - найулюленіше слово. Най навіть від "завтра". Бо те "завтра" вже нікого не вводить в оману, а ось "колись" звучить респектабельно. Понадієно. Що, не чули того слова? Ось і я не чула б вашого/нашого "колись".
Ми маємо стільки можливостей, стільки доріг, стільки питань, стільки підстав, стільки обставин. І стільки ж (най навіть - в рази більше!) лінощів.
Вони - то всі в житті депресивно-апатійні синдроми, то всі поневічені можливості, то всі виправдання і всі сподівання.
Хворобливе небажання прийняти свою велич - стати величчю. Страх, що то є межа, через яку - перманентне існування, бодай на лаврах та вище нема куди. Спочатку досягніть, буде коли боятися!
Ми вже є перманентно живі - переважно існуючі. Ми вже ніби ніколи ненароджені. І то є наша байдужість (найстрашніша навіть, ніж лінь). Вона починається маленькою - як і все найстрашніше. То спочатку "байдуже, який колір", "байдуже, яка кава". А потім: "байдуже, що робити", "байдуже, хто наказує", "байдуже, яка країна".
Ми маємо найнестртманішу[загадковішу?] історію, ми маємо надвеличнішу палітру емоцій і почуттів. Ми - Люди. І нам ніколи не повинно бути байдуже. Бо перманентно живі то те саме, що нескінченно-назавжди мертві.
