... Адже після нас повинно щось зостатися! ...

Мені страшно, що колись прийде час і людям не буде про що ностальгувати. Щезнуть такі речі, які зберігають спогади.
Зовсім зникнуть млосно-бліді шпалери, які вкривають по-дитячому розмальовані та по-юнацьки розписані стіни.
Зникнуть пошарпані зошити на зламаній спіралі, з нотатками, з думками, що колись здавалися дорослими. Смішно.
Мабуть, скоро зовсім зникнуть бумага та чорнила, і дітей у школі одразу вчитимуть друкувати.
Першокласники вже не будуть схожі на сотні попередніх поколінь. замість ранцю, що в рази більший самих школяриків, вони нестимуть на уроки планшети.
Якщо взагалі існуватимуть школи і хтось виходитиме із дому.
Так задовбала ця віртуальність.
У кожної людини має бути дешева, нікому непотрібна, потерта, порепана, стара згадка, бодай про одну таємницю, чи то зустріч, чи гулянку... любов?
Нас не знищать роботи-кіборги, як модно було вірити у 80-90-ті. І навіть не зомбі, як дехто вважає тепер.
Людство зруйнує його, так званий, прогрес.
Вже зараз не обов'язково думати. Зроблено все задля комфорту. Шкода, що диванне прозябання звикли вважати комфортом.

А президента обиратимемо лайками.
І всі емоції замінять смайли.
А, загалом, про що це я?
Ми вже так і живемо.

Соромно, панове!
Подумайте про старість.

Залиште речі, які збережуть ваші спогади! Розмалюйте стіни, назбирайте на морі мушлів і складіть у дерев'яну скриню.
Створіть собі спогади.
Не нищіть те, що через роки виклече ностальгію - сумну радість за насичене життя.

14.08.2013.

© Вікторія Петрова

Професійне

2.06.2013.

Один знакомый однажды спросил меня, на какой специальности я учусь. Я ответила: "Издательское дело и редактирование". И тогда мне пришлось опешить от вопроса: "А что, этому еще и учатся?!". И не столько вопрос, сколько тон возмутил меня - насмешливо-снисходительный.
Я не была готова в тот момент к спору с этим человеком, но ответ возник сразу и, кажется, навсегда. Именно этим и объясняется проблема издательской и книгопопуляризаторской сфер, книги и чтения - в принципе, образованности и воспитанности - в некотором смысле, где-то отдаленно и малоаргументировано - статуса и уровня жизни страны; тем, что многие, очень многие, а самое страшное, и многие очень влиятельные люди считают, что этому делу учится не надо. Люди видят в нем возможность быстрой и высокой прибыли. Да, издательская индустрия может приносить большой доход. И даже тем ее владельцам, которые совершенно в ней не смыслят и считают, что нет в ней ничего сложного и особенного, не зная о многих тонкостях, подводных камнях и возможностях. В ущерб стране, в ущерб поколению. В ущерб себе. В морально-интеллектуальном смысле.
Я не хочу сказать, что выход - это снять с должностей или лишить собственности всех некомпетентых и неквалифицированных. Я не вижу выхода и только в том, чтобы научить их и других последующих азам и специфике издательского дела.
Это только шаг. И он лишь теоретический. Это невозможно априори. И не стоит обольщаться на этот счет.
Бюрократия, глупые формальности, коррупция - неотъемлемые части любой масштабной сферы деятельности. Любого государства. Политологи объяснят Вам в какой степени и где. Они лучше расскажут, как должно быть в идеале в том или ином режиме. И чем каждый из них хорош.
Журналисты же расскажут, как может быть. Хорошие журналисты. Которые быстро исчезают из поля видимости. Потому что могут сказать...
"Может" и "должно" - не одно и то же. То, что "может быть", может быть, однажды и случится. То, что "должно" - никогда.
Я не верю в людей, в человечество.
Я не верю власти. Я, порой, не верю себе.
Но я верю в человека как в индивидуальность.
И выход не в революциях, не в оппозициях, не в снятиях с должностей и даже не в смене государственного режима или очередной власти. Ни в чем таком.
Просто каждый из нас должен заниматься своим делом. Должен знать его, стремиться к этому. Должен быть научен тому, что делает. Теорией, практикой, опытом.
Не должен нестись к призрачной цели возрождения человечества и тому подобным, не замечая и сметая то, что на самом деле необходимо делать. Должен видеть мелочи, из которых складывается невероятно объемное, многогранное и многофункциональное будущее. Как из мгновений складывается жизнь.
"Не думай о секундах свысока".
Спасибо Рождественскому за простую и главную истину.
И тогда то, что "может", быть может, таки однажды случится.

© Вікторія Петрова

Почему мы не будем счастливы

Свобода в действии. В возможности не бояться сделать - не сказать.
Тот, кто молча делает, всегда сильнее того, кто громко кричит. Часто - ни о чем. Невозможно кричать о важном. Главное - в тишине.
Тот, кто чувствует себя рабом, навеки останется рабом.
А победит тот, кто выбирает средства, руководствуясь целью, а не тот, кто слепо хватается за камни и взрывчатку ради будущего с девизом "по ходу разберемся".
Справедливость слишком неадекватна человеческому субъективизму. Справедливость - это нечто идеальное, совершенное и безапилляционно объективное. Потому мы считаем, что ее нет. Мы просто не способны ее увидеть своими априори к чему-то ангажированными сердцами.
Мы не можем видеть справедливость, поэтому человечество никогда не поймет, что "начни с себя" - это не просто слова. Это основа мироздания.
Никто никогда в полной мере не поймет, что Земля засорена потому, что кто-то когда-то бросил мусор в чистоту. А кто-то другой не посчитал это неправильным - и бросил еще.
Никто не осознает, что убийство существует потому, что один из библейских братьев решил,что это выход. Что забрать легче, чем заработать. Чиновники берут взятки потому, что кто-то когда-то кого-то впервые подкупил. Кто-то когда-то решил, что так проще.
Мы заслуживаем того, что у нас есть. Мы, видимо, где-то согрешили меньше, чем индийцы. Поэтому не живем двадцатью пятью тысячами на трех тысячах квадратных метров. Мы не болеем проказой в мире, где даже медики забыли это слово.
Но наши души страдают больше, чем тела прокаженных. У них отняли (точнее, им не дали) цивилизацию, чистоту, санитарию. А нам забыли вложить в души Любовь. И это гонит нас "кровавыми походами" за ней. Мы идем за нее драться, убивать, бороться. Мы не знаем, что Любовь - это не крепость, ее не завоевать. Мы не знаем, что не бывает войн за мир, секса за девственность, пьянок за трезвость.
Любовь ищет нас, она знает, что о нас забыли. И каждый отвоеванный шаг - шаг в противоположную сторону. Наши военизированные поиски мира и добра ни что иное как искуссное заметание следов.
Скорее всего, люди никогда этого не поймут и не услышат. Скорее всего, наша задача - передать это знание (пусть и не примененное) следующему поколению. Скорее всего, оно тоже сохранит Его нетронутым для других. А ведь всего-то и нужно, что заниматься своим делом. Всего-то и работы - не делать того, чем попрекаем других.
Скорее всего, это Знание просто настолько, что приученные к вычурным терминам и сложноподчиненным предложениям, наши головы не смогут его раскодировать никогда.
Но те, кто прийдет после, не будут нуждаться в нем. Они будут открыты для Любви, они будут носить ее в себе. Им не важно будет, на каком языке говорит тот, кто стоит рядом. И что ел на завтрак тот, кто отдает приказы.
Мы не заслуживаем Любви. Мы не готовы. Нам интересно, кто с кем спит, нас впечатляют кровавые побоища, мы хуже детей ведемся на провокации, мы не можем даже увидеть то, что имеем. Мы любим только есть, драться и искать "несколько легких способов побороть свою лень". Мы не хотим понять, что единственный способ побороть лень - заниматься своим делом.
Любовь никогда не найдет нас. Мы слишком близко, но по другую сторону сознания. Мы слишком часто шутим о смерти. Мы слишком самонадеянно кричим, что любви нет. И никогда не узнаем, что любовь просто боится криков.
Мы будем кричать, что Любовь мертва и затыкать уши, чтобы не слышать чужого нытья. А Любовь в это время будет стоять за нашей спиной и тихо звать нас по имени.
Но мы не услышим. И мы не прийдем. Потому что нас с детства учат, что нельзя звать по имени тех, с кем случилась истерика.

январь, 2014

Українською прикольніше: прес-реліз розширений

31 травня та 1 червня ЗОО ВУТ «Просвіта», ТО «Своєрідне коло» та творча майстерня «Фан-зона українського слова» за ініціативи Всеукраїнського громадського руху «Не будь байдужим!» й інформаційної підтримки Запорізького МедіаЦентру запустило проект «Українською прикольніше». Це акція, покликана популяризувати українську мову та літературу в сучасний, нешароварний спосіб. В межах проекту активісти та волонтери роздавали запоріжцям український культурний продукт – книжки, брошурки, диски, листівки, значки, наліпки. Та пояснювали, чому важливо дбати про свою мову, як легко та «безболісно» перейти на українську, і головне – як позбавитись страху бути українцем.

 Акція була реалізована в трьох локаціях міста. 31 травня об 11:00 – у Дубовому Гаю, о 16:00 – у парку Перемоги та 1 червня об 11:00 – на каскадах фонтанів Райдуга. Проект приурочено до Дня захисту дітей і з цією метою безпосередньою аудиторією заходу обрано молодих батьків та маленьких дітей. Активісти та волонтери організацій вважають, що найефективніший шлях зараз – це виховувати молоде, нове покоління в новому, українському, культурно-інформаційному просторі, просотаному українською же ідентифікацією та ментальністю.

В акції «Українською прикольніше» взяли участь дві найбільші книгарні міста. 31 та 1 червня, завітавши до «Букви» (пр-т Леніна, 147) або «Папіруса» (Гоголя, 32а) запорожці могли отримати знижку на будь-яку українськомовну продукцію, а також задоволення від спілкування з персоналом українською мовою. Прийшовши в ці книгарні зараз та придбавши 2 і більше одиниці українськомовної літератури, ви отримаєте у подарунок брошурку, в якій крім іншого, українські музиканти й митці розповідають, як легко та безболісно переходили на українську. Крім того, книгарні надали свою українськомовну продукцію для безпосередньої реалізації під час проекту.

Білі плями у вихованні, освіті, просвіті тощо - це те, результат чого ми зараз бачимо на сході нашої країни. Починати нову націю, нову свідомість, нову сторінку треба з нового покоління. І воно - це покоління - відпочатку має споживати український продукт, знати свою історію, читати, писати, дивитись, слухати, розмовляти українською, Думати - українською. Вчитись своїм традиціям і дізнаватись про всесвітньо значущі винаходи сучасних українців, дбати про майбутнє своєї сім'ї та своєї Батьківщини. Своєї сім'ї в своїй Батьківщині.

Ми прагнемо допомогти людям, які хотіли б розмовляти українською, але не наважуються, бо соромляться російськомовної більшості. Ми не проти російської мови. Ми - проти байдужості та слабкості, яка штовхає людей відмовлятися від мови своїх дідів, своєї землі.

За статистикою, сьогодні з чотирьох школярів, які розмовляють вдома українською, лише один продовжує говорити українською на вулиці. Інші троє переходять на російську.

Наша мета - спілкування українською мовою в Україні має бути таким само легким, як і російською.

Ми будуємо конкурентоспроможну українську спільноту, мета і місія якої - культурно та економічно стати на один рівень з країнами Європи. Увійти в коло країн, які є світовими лідерами. Довести, що не лише, скажімо, Франція, Італія чи Англія можуть бути цікавими. А й ми колись зможемо закохати в Україну цілий світ. А наші діти спілкуватимуться зі світом на рівних.

Для цього ми не чекаємо дива від політиків, а починаємо з себе - вільних і небайдужих громадян, які усвідомлюють відповідальність за долю незалежної України і готові своїми діями забезпечити українській мові гідне життя на своїй землі.

"Літопис самовидців" або мій перший катарсис (Оксана Забужко і ТЕЛЬНЮК: сестри в Запоріжжі)

Я не звикла розкидуватися такими пафосними словами. В силу моєї роботи, мене вже майже нудить від викарбуваних кліше з теорії літератури. Я невідомо чому підсвідомо асоціюю цю штучність виразів із радянським комлпексом меншовартості, коли нестачу у відчуттях треба було замінти надлишком у словах, закликах, лозунгах. Але сьогодні... Сьогодні мене позбавили невинності, якщо хочете. Мені здається, так глибоко у моїй голові, у моєму серці ще не бувало нічого зі створеного кимось. І я повною мірою усвідомлюю, що мої слова видаються банальними чи награними. Що мені ваші думки? Після імпровізованих промов пані Оксани, на яких можна виховувати цілі покоіння, мені взагалі здається, що я не маю права говорити. "Молчать і слушать", як говорив вічний професор Преображенський Булгакова, - "молчать і слушать!"  - і захоплюватися, і надихатися.
Але достатньо емоцій, треба викласти суть. Цей день, 29 квітня, має увійти в історію відродження українського Запоріжжя. Це один з  тих заходів, які по краплі насичують голодне місто. Це ніби ковток повітря для людини з кисневим голодуванням.

Оксана Забужко і дует ТЕЛЬНЮК: сестри привезли до Запоріжжя проект "Літопис самовидців: дев'ять місяців українського спротиву". І, знаєте, цей спротив, він ніби висів у повітрі, я майже фізично його відчувала - реакцію на жарти про імперію зла, усвідомлення недоговореного,  того, що за замовченням маємо всі знати, або, що страшніше, того, що тільки зараз тихо, з тремтінням, починаємо усвідомлювати.
Я дуже задоволена сьогоднішньою публікою, зі всією моєю мізантропією, а подекуди й соціопатією, в мене не виникло за весь вечір жодного обурення, жодного невдоволення. Кожна реакція залу була моєю власною реакцією, кожна посмішка і кожна сльоза були моїми, я відчувала оцю національну єдність. І мене це нереально тішить. Запоріжжя - це Україна, і я не втомлюся цього повторювати.
Звичайно, ми можемо сказати, що "одні і тє же ліца", - при проведенні, при організації і власне при відбуванні будь-якого культурного заходу в місті одні й ті самі обличчя, "еліта". Але про це можна дискутувати довго і це переважним чином демагогія. Головне - вони були, ми бачили, ми слухали, ми знаємо, ми - переможемо!
Але я знов вдалині від теми. Маю два слова про організаторів. Дякую Саші Сергієнко і її (нашому) "Своєрідному колу", без якої не було б нічого. Саша ініціатор, Саша, організатор, Саша модератор, Саша чудова!
Дякую ЗОО ВУТ "Просвіта" за інформаційну та матеріальну підтримку.
Дякую Кафедрі журналістики КПУ і ТО "Фан-зона українського слова" за надану платформу для прес-конференції.
Це все ті люди, які роблять Україну українською, які задовольняють попит на український продукт, які роблять маленькі запорізькі кроки на великому шляху до повної, свідомої, справжньої українскої національної ідентифікації.
 І, звичайно, ми, себто, запорожці дякуємо від імені наших бійців, що перебувають у шпиталі видавництву Комора за подаровану їм мінібібліотеку сучукрліту. Вже завтра її буде передано військовим, а на черзі вже кілька інших рот і батальйонів, о їх ми теж хочемо "одарити" сучасним  українським словом.
Ти не сказала про спів сестер Тельнюк, скажете ви мені. Серйозно? Говорити про спів Галі та Лесі? Говорити?! Побойтєсь бога, люди, це треба слухати! вдень і вночі, це треба вмикати дітям, на цьому треба виховувати майбутні покоління.

Їх перша виконана сьогодні пісня - це і був початок мого катарсису. пісня на шевченківський "і мертвим, і живим, і ненародженим", ці грудні стогони-виспіви Галі, ці високі підспіви Лесі, що наріжними каміннями застигають по венах... Я уявляю собі неземну, величну, величезну, горду, несамовиту, прекрасну, благородну тварину - непоборену, але поранену - вона б стогнала сме так, стогнала, бо оляче було б піднятися. Але б піднялася. І вижила. І перемогла.

"Історія про те, як невеликі числом, але сильні духом можуть подолати значно сильнішого ворога..."

Кілька років тому кілька небайдужих невгамовних людей (ВГО "Не будь байдужим!" та Оксана Левкова, студія "Диваки production" та Галина Химич, Владислав Куценко та військово-історичний клуб "Повстанець", Юрій Митрофаненко та ще багато-багато небадужих людей) почали збір коштів серед української громади на зйомки патріотичного документального українського фільму "Холодний Яр. Воля України - або смерть!". І пішли гроші, і стало зрозуміло, що людям це потрібно, і почалась робота, і почався Майдан - став цей фільм гранично, до болю актуальним, і повезли кілька невгамовних людей його Східною Україною. І далі вже - почалася наша історія участі в цьому проекті. Наша - запорізька.

Ми (тобто, Саша Сергієнко, Аріна Мосягіна, Світлана Віхляєа і я) йшли схожим шяхом. Ми почали збір коштів, і були невпевненні, чи то комусь потрібно. Ми шукали способів зробити все швидко, зручно для всіх, комфортно для гостей, цікаво для глядача, і натикались на безкінечний формалізм, бюрократизм, прошу вибачення, ідіотизм.
Я можу відповідати лише за те, що робила для реалізації показу сама - про це і скажу. Цитатами.
"Скільки вже можна мусолити западенських повстанців" (всі оцінили рівень знання географії за 6 клас? Про історію я навіть не починаю).
"Ви, можете, звичайно, прийти, але, будь ласка, не говоріть більше про гроші. Ви ж розумієте, ніхто з наших школярів не плаитиме за це. Їм зараз нічого нецікаво".
"Для того щоб запрошувати на захід навіть інші кафедри, треба писати купу службових і перепрошувати у стеднтів, а інші інститути взагалі не чіпайте. Ось туристи. Люди заплатили гроші, щоб навчатись своїй професії, а ви їх - на фільм незрозуміло який, нащо їм це потрібно?".
І ми думали - нащо, нащо це потрібно? Може, ми чогось не доганяємо?
Але гроші надходили, і надходили дзвінки - "а ви можете приїхати до нас?", і йшли смски: "слава богу, що в Запоріжжі цим хтось займається", і з'являлись журналісти, і запрошували нас на ефіри, і ми окрилялись, і ми фантазували, а потім сідали в громадський транспорт... І знов зневіра, і все спочатку... А 30 березня наближувалось, і ми мандражували, ми переживали, ми навіть трошки боялись.
Тому коли у кіноклуб "Сходження" прийшло на пару десятків більше людей, ніж на скільки розраховано зал, ми були шоковані. Показ почався, а люди йшли та йшли (і ми знов перепрошуємо, що мали в вас сумніви, запоріжці!).

Показ у кіноклубі "Сходження"

А потім був КПУ (не сипайтесь, це Класичний приватний університет), була спроба зірвати захід,  було багато злоби, заздрощів і кривих поглядів. Але коли прийшли сарматівці у скаді близько 60 людей, поглядів зменшало, та й взагаі нам стало якось ніби все можна!
Історичні кафедри трьох універститетів, кафедри журналістики, філології, іноземного перекладу, кілька шкіл, кілька визнаних по всій Україні вчених (Зиновій Васильович Партико та Федір Турченко), близько 13 вчителів історії та ще багато пересічнх громадян - зал на двісті осіб був заповнений вщент - і ганьба всім, хто мав сміливість таке пропустити!

Актова зала Класичного приватного університету

І ганьба тим, хто думав, нби робить мені послугу, коли  дозволяє показати цей фільм на своїй теритрії.
І ганьба всім тим, хто й досі - в час ЧЕТВЕРТОЇ Українсько-російської війни сидить по кутках із радянським союзом у головах.
І слава всім тим, хто знає, що Холодний Яр - це центральна,  вічно незалежна і непереможна Україна, слава всім тим, хто за ментальністю і покликанням - холодноярці. У кого Холоднй Яр у серці та Воля України в головах. Навіки Слава!
Лише коли ми видихнули і проводили шановних гостей додому, нам нарешті стало ясно: якщо бодай півтори тисячі (а їх у трьох школах та на двох відкритих показах, сподіваюсь, набралося) знають історію Холоного Яру і розкажуть про неї знайомим, якщо бодай кожен з них спрямує знайомих дивитись цей фільм по ТБ, якщо всі вони запам'ятають, звідки гасло "Слава України!", якщо знатимуть, що хепі-енди можливі, що все циклічно, і все повторюється, ми, нарешті, запам'ятаємо, що граблі - це така штука, яку треба обходити. І переможемо!
Тому що "невеликі числом, але сильні духом" завжди перемогають!
Слава Україні! - і що треба відповідати?

Тож, 2014-й

Не дивлячись ні на які моі певні особистісні, материнські, суспільні, кар'єрні, навчальні перемоги, цей рік ніколи не матиме права називатись хорошим.

І я сподіваюсь, що всі усвідомлюють, чому. І всі розуміють. Бодай ті, чия думка для мене чогось варта.

Я хочу, щоб кожен пригадав його, - треклятий 14-й - проаналізував, усвідомив і, якщо не виправив, то хоча б ніколи не повторював помилок.

Цей рік - найліпший посібник з того, до чого може призвести помилка. Кожноі окремоі людини, групи, спільноти, суспільства.

Цкй рік - біль, жаль, не-дихання, завмирання, надія, захоплення.

Цей рік - усвідомлення.

І я бажаю всім в Новому стати Новими.

Відхреститись від негативного складу нашоі ментальності і перестати дозволяти на собі іздити. Перестати пробачати. Перестати забувати.

Ми прокидаємось, в нас попереду довгий шлях - складний, але Великий.

І я бажаю всім - не відступати. Поразки (як не прикро, й перемоги) - минають, все минає.

Пам'ять - залишається.

Най 2015-й буде хоч яким. Байдуже. Одна умова - хоч трохи кращим за 14-й. 

Для кожного окремо.

Для всіх нас.