... Адже після нас повинно щось зостатися! ...

Мені страшно, що колись прийде час і людям не буде про що ностальгувати. Щезнуть такі речі, які зберігають спогади.
Зовсім зникнуть млосно-бліді шпалери, які вкривають по-дитячому розмальовані та по-юнацьки розписані стіни.
Зникнуть пошарпані зошити на зламаній спіралі, з нотатками, з думками, що колись здавалися дорослими. Смішно.
Мабуть, скоро зовсім зникнуть бумага та чорнила, і дітей у школі одразу вчитимуть друкувати.
Першокласники вже не будуть схожі на сотні попередніх поколінь. замість ранцю, що в рази більший самих школяриків, вони нестимуть на уроки планшети.
Якщо взагалі існуватимуть школи і хтось виходитиме із дому.
Так задовбала ця віртуальність.
У кожної людини має бути дешева, нікому непотрібна, потерта, порепана, стара згадка, бодай про одну таємницю, чи то зустріч, чи гулянку... любов?
Нас не знищать роботи-кіборги, як модно було вірити у 80-90-ті. І навіть не зомбі, як дехто вважає тепер.
Людство зруйнує його, так званий, прогрес.
Вже зараз не обов'язково думати. Зроблено все задля комфорту. Шкода, що диванне прозябання звикли вважати комфортом.

А президента обиратимемо лайками.
І всі емоції замінять смайли.
А, загалом, про що це я?
Ми вже так і живемо.

Соромно, панове!
Подумайте про старість.

Залиште речі, які збережуть ваші спогади! Розмалюйте стіни, назбирайте на морі мушлів і складіть у дерев'яну скриню.
Створіть собі спогади.
Не нищіть те, що через роки виклече ностальгію - сумну радість за насичене життя.

14.08.2013.

© Вікторія Петрова