Миколаєві вітання

Емпірично доведено - гарні справи роблять дива. Дива у власному психологічному стані. Загалом, будь-які справи і роботи - це великий-великий плюс психологічному здоров*ю. Але попри зайнятість, дурні випадки таки трапляються.
19.12.14. - день експерименту дванадцятий. Свято, діти, шоу-програма, робота, статті, фото, спілкування, посмішки. Все ніби пречудово. Але люди різні, тим більше в такий складний час політичний... І я розумію, що думаю тільки: "от би не було браслета, от би не було блога, та й навіть так ніхто не дізнається і ще трошки і 21 день пройде". Це просто ні в які ворота! Для кого, питається, я всеце роблю?! Щоб отак дочекатися 22-го дня і вигавкатися на першу незрозумілого походження панночку, яка російський триколор від французського не відрізнить?! Нащо? Нащо тоді продовжувати?! Таке обурення - на себе. Таке невдоволення - невже дарма? Невже моій хворій агресією уяві вже нічого не допоможе? Але втримуюсь. І залишаю ці роздуми на трошки потім.
20.12.14. - день тринадцятий. І цим, власне, все сказано. Хоча зайві суєвєрія - це немоя пісня, проте 13-ка зробила своє. Мого фіолетового браслету більше нема. Ні, я не зірвалася, це він. Він розірвався. Напруги не витримав. Все тому, що в найскладніші моменти я його розтягувала і відпускала по руці - він резиновий і було боляче - інколи саме це втримувало мене від церберського лаяття.
Ну що ж. Цим завдання ускладнюється, але я не здаюсь. Можна знайти інший браслет, але я обираю інший шлях. Тепер браслет існує лише в моій уяві. Адже екватор пройдено - чи не час перевірити своі звички?